Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

Граф Сегеді

Майже три місяці згаяв я, опоряджуючи дачу в Армазі. Я оселився на ній восени тисяча дев’ятсот четвертого року. То був найкращий час другої половини мого життя. Світлий час. Я багато читав, писав, ходив на полювання, ловив рибу й думав, думав. Разів два-три на місяць я приймав гостей. Завів свій екіпаж. У Тифлісі я жив узимку і то лиш тоді, коли була в тому потреба. На той час у моєму житті стався найглибший і найсерйозніший роман. Саме тоді продав я всі свої маєтки, що були в мене в Росії. Нова обстановка, нові клопоти й турботи допомогли мені легше перенести те, що я залишив службу й діяльність, які протягом багатьох років були єдиним змістом мого існування. Нове коло друзів і знайомих, нові захоплення й уподобання скинули з моїх плечей років тридцять, і тому, що я дожив до дев’яноста років, я зобов’язаний сімнадцяти щасливим рокам, які прожив у Армазі.

Тієї ж осені я зустрів у Мцхеті Сандро Карідзе. Не стану критися, я шукав зустрічі з ним, завжди пам’ятав про неї і знав, що вона неминуче відбудеться. Я сказав Сандро, що живу в Армазі, й запросив у гості. І він не забарився. Поступово ми не тільки зблизилися — постійне спілкування стало необхідне нам обом. Сподіваюся, мене не запідозрять у тому, що я хочу дорікнути Сандро Карідзе або пробую пом’якшити відповідальність, яку наклала на мене попередня моя діяльність, але саме давні зв’язки і вплив, який я ще мав, дали змогу мені двічі визволяти його з в’язниці: уперше його заарештували в дев’ятсот шостому році у зв’язку з революційними заворушеннями, а вдруге — у справі про вбивство екзарха Никона. Я хочу лише сказати, що полюбив, як брата, того дивного чоловіка з важким характером і що, незважаючи на всі його вади, він був гідний ще більшої любові.

Мабуть, не варто докладно описувати наші взаємини. Наведу лише дві-три розмови, що мають внутрішній зв’язок з цими записами, тим паче що спонукає мене до цього ще одна обставина: наприкінці дев’ятнадцятого століття в суспільстві поширився певний тип людей — філософствуючі політикани, що формувався з представників різних суспільних станів і звань. Були серед них надзвичайні розумники й дурні; люди дуже освічені й неуки; фанатики ідеї та епігони моди; натури глибоко своєрідні й такі, що бундючно претендували на оригінальність. Та всі вони — я глибоко переконаний у цьому — багато зробили для революції. Зробили тим, що, не шкодуючи сил, поширювали в суспільстві погляди хоч і різного політичного напряму, але такі, що зводилися кінець кінцем до думки про неминучість революції. Такі люди траплялися мені і в роки служби, і після відставки. В Сандро Карідзе поєдналося все краще, що вони мали,— від освіченої мудрості до простодушної чесності. Не сказати в цих записах про Сандро Карідзе і про весь той соціальний тип просто гріх було б.

Уже під час першого візиту Сандро Карідзе я нагадав йому про розмову в Схалтба, що лишилася назавершеною.

— Ви тоді не закінчили своєї думки, пане Сандро... Пригадуєте, ми говорили про відмінність понять «нація» і «народ»?

— А чому ж ні, пригадую. Відмінність дуже велика, це зовсім різні поняття, навіть суперечливі. «Нація» є цілісним етнічним організмом упродовж усього свого існування. «Народ» — це «нація» сьогодні. Нація — феномен довговічний і сталий. Народ — явище швидкоплинне, мінливе. Стовбур дерева і його зелена крона, русло річки і вода — ці порівняння були б доречні для пояснення моєї думки.

— А суперечність у чому?

— Між поняттями «нація» і «народ»?

— Еге.

— Народ — це шлунок і руки. Нація — вища моральність, проникливість. Народ створює духовні й матеріальні цінності, а оскільки потреби завжди вищі від того, що створено, в народу з’являється нестримне прагнення поглинути не лише створено ним, а й те, що було створене раніше й щасливо врятувалося від споживання. Нація — це невмираючий і невигубний вічний дух, що добровільно бере на себе відповідальність за минуле, сучасне й майбутнє всього етнографічного організму. Нація — це стримуюче і регулююче начало, вона нагромаджувач і страж духовних та матеріальних скарбів. Пам’ятаєте? — «Життя — це процес добування духовного й матеріального споживку, а моральність — сила, що регулює цей процес».

— Виходить, що народ — це ті, хто за гроші змушений працювати в каменоломнях, щоб вибурити брили для соборів, а нація — те, що спонукає народ до цього?

— Не зовсім так. Я гадаю, що й серед тих, кого спонукають, і серед спонукачів бувають люди, в яких немає нічого від нації. Для