Павло Архипович Загребельний - Я, Богдан

польською короною й оттоманським царем Османом при помочі козаків, нашої братії), але й дрижали самі стіни Царгорода, окурені димом козацьких рушниць! Умер, нарешті, той, чиїми зусиллями оживлені, може, раз назавжди давні українські права й вольносії. Не час мені малювати й виставляти заслуг і лицарських діл, якими ви славно зазначили себе з сим полководцем, Богом вам даним, гетьманом Хмельницьким, успішно й хоробро борючись, за давні права і свободи, потоптані й висміяні поляками, нашими братами; це йшли ви слідами стародавніх помічників Александра Великого Македонського, своїх предків слов’ян, так само скіфів, кімврів і хозарів. Хай говорять людською мовою про вашу лицарську хоробрість поля і долини, вертепи й гори, замки й гарматні пащі; хай сповістять, з якою хоробрістю І геройською відвагою стояли ви за свої вольності проти неприятелів і нашої сармато — польської братії, до чого простували й чим зазначили себе, при всесильній Божій помочі, на Жовтих Водах, під Корсунем, Пилявою, Збаражем, Зборовом, Берестечком, під Білою Церквою, Львовом, Замостям, Нестерваром і Баром, під Кам’янцем на Поділлі, Батогом, Охматовим і на інших місцях, яких не можу перечислит.

До тебе звертаю я марне слово, наш улюблений полководче, давній український Одоакре134, славний Скандербегу, гетьмане всього славного Запорозького Війська та всієї козако — руської України, Хмельницький Богдане! До тебе промовляю, хоч ти тепер непорушно мовчки лежиш між чотирма могильними дошками; до тебе, чийого владного слова ми, в числі сто тисяч, недавно слухали й були готові на кожне кивнення головою! Чому так швидко перемінився ти в безмовного Гарпократа135? Краще йди слідами німого Агіса136! Промов до нас і навчи, як жити й поводитися з другами й недругами, що нас оточують. Німий із уродження Агіс урятував виразною пересторогою свого батька царя від убивства; ти ж, красномовний від уродження, промов і охорони нас, щоб не побілили й не погубили наші вороги; розірви хоч на малий час кайдани смерті й промов до нас ласкаве та добре слово на дорогу нашого дальшого життя, наш хоробрий і улюблений гетьмане! Коли ж, піддаючись смертному засудові, не можеш виповнити бажання живих, то бодай там, біля трону Всевишнього, де ми сподіваємося тебе, випроси, щоб Всемогутній дав нам по твоїм відході щасливе життя та зберіг нашу батьківщину від ворогів у цілості й мирові. А ми, мешканці землі, складаємо від себе урочисту обіцянку, що молитимемо Всевишнього, щоб разом із своїми вибранцями зробив тебе учасником безмежної хвали».

Будучи в здоровім розсудку, твердій пам’яті й розумі, як знайшли свідки по моїх словах, жестах і поведінці, і вважаючи, що немає нічого певнішого, як смерть, і більш непевного, як день і година її приходу, і не бажаючи покинути сей світ, не сказавши всього, що про нього думаю, я заліг у гетьманських покоях in extremis і веду сю сповідь свого життя, нічого не втаюючи, тримаючись в усьому істини. Коли істину не завжди можна захистити, то завжди є змога за неї вмерти. Часто я рятувався в словах і в посланнях до можних світу сього, і в гетьманських універсалах, і в мові до людей. Не почуті будете в многоглаголанії. Як то казано колись: aliud in оге, aliud in corde — що іншого в словах, що іншого в серці. Тепер Можу втішитися, бо слово і серце злилися в моєму вмиранні.

Полковники гризуться коло мого ложа смертного. Ходять по помосту, великі, обурливо здорові, байдужі, стукотять — грюкотять, як кобиляча голова в. казці. Яка марнота. Я вмираю, а полковники в сусідній світлиці грають у підкидного. «Ходи, Йване! Чим ти криєш? Чирва ж козир! Не виставляй карт: у тебе ж самі карасики! Не буду дивиться, нехай козириться!» Гра в підкидного. Все життя — в підкидного. Накидають, обкидають, закидають. Паскаль сказав: чоловік грає в карти, щоб не лишатись наодинці з собою. А вони грають, аби показати мені, які живі. Зазирають до мого покою. Дивляться, як умираю, чи ще не вмер. Завжди любили дивитися, як страждає плоть, бо страждання душі для них недоступні й незнані. Тільки смерть знає все. Тепер я можу судити про своїх спадкоємців, бачу їх нагими перед судом вічності, жалюгідними й нездарними. Кому передати владу? І як її передавати, коли сам отримав з рук народу цілого? Володарі смертні, але добро суспільства безсмертне, як мовив Таціт в «Анналах»: «Principes mortales, rem publicam aetemam esse».

До чого доведуть мої найближчі наступники велике діло, яке я розпочав? Тільки до занепаду й запропащення цілковитого. В моїх словах багато гіркоти, але немає несправедливості. Всіх їх я підняв з невідомості, возвисив, а що отримав навзамін? Погорду, несправедливість і помсту навіть по смерті. Мститися людині — це ще може бути прощено, а справі великій — то вже злочин і підлість перед людьми й Богом.

Що більше мені вечоріє, то більше розвидняється.

«Ще вогонь мйогокровної і мношплачевної війни моєї запалений і через вісім літ сильно палаючий і Україну з короною польською в распрі сущу зело снідавший не погаснув. Ще трупи людські на лядських і українських полях, бранним оружжям постлані, до кінця не зотліли, ще зешія по многих горизонтах кровію людською обагренна, дощовими краплями не змита, ще очерети, від трупів чоловіцьких просмерділі, не повернулися до первобутнього чистого й невредительського естества свого, ще у матерів по синах і в жон по мужах і інших кревних своїх, оружжям воєнним умерщвленних, від сліз не висохли зіниці, ще ні Україна від поляків, ні поляки від України не могли в домах своїх милої з покревними своїми компанії ужити, а чи солодким сном заснути, ані вожделенного покою певними бути: аж тут, на сій стороні Дніпра, од Переяслава і Полтави, з причини двох мужів, нового тоді гетьмана Виговського і Мартина Пушкаря, полковника полтавського, новий внутрішнього междоусіб’я і кроволиття великого вогонь, добра людські спалюючий і вкінець істребляющий, воспламеняється і свою на розоріння людське приємле силу».

Виговський став топтати велику Переяславську угоду, Пушкар спротивився:

Тоді топтався по моєму серцю Тетеря, тоді Брюховецький, Самойлович, Дорошенко, Мазепа. Хіба ж то не я вніс у перший свій реєстр аж кілька Мазеп: Черкаського полку сотні Лазаря Петровича Васько Мазепа, полку і сотні Білоцерківських Мирон Мазепа, Уманського полку сотні романівської Максим Мазепа, Кальницького полку сотні оментовської просто Мазепа, Полтавських полку і сотні Василь Мазепа, Миргородського полку сотні краснопільської Мазепа без імені.

Аби ж то знаття, в яких прізвищах вигніздюється зрада! Але прізвищ стільки, як і людей,