Тімоті Снайдер - Червоний князь, Тімоті Снайдер

його все ж виявилося менше, до того ж, він був менш агресивним. Старшим хлопцям дозволялося вибирати собі улюбленців серед молодших; а наглядача підкуповували, щоб той дозволив двом хлопцям провести час разом у камері для покарань. Якщо Віллі був чимось невдоволений, то, як вісімнадцятилітній молодий чоловік, він знаходив способи вилити своє роздратування. Відень міг запропонувати багато більше, ніж Границі, до того ж, Вільгельмів брат Лео вступив в академію того ж року. У неділю брати мали звільнення, під час якого могли відвідувати батьків. Штефан і Марія-Терезія тепер провадили значну частину року у Штефановому палаці під шістдесят першим номером на Віднер Гауптштрасе у Відні. Від Гофбургу, палацу цісаря Франца-Йосифа, їхню резиденцію відділяла коротка поїздка на фіакрі. Крім цього, Віллі знову міг бачити свою улюблену сестру Елеанору. Коли Елеанора приїжджала на відвідини з Істрії, вони з Віллі ходили на довгі прогулянки Віднем[77].

Ці прогулянки стали важливим складником освіти Віллі. Тепер він був юнаком, спроможним завважувати соціальні відмінності, який проводив час із улюбленою сестрою, одруженою з чоловіком значно нижчого класу. Місто, що його Віллі з Елеанорою спільно споглядали, було велетенським метрополісом, в якому мешкали два мільйони осіб. Йдучи на південь від батькового палацу, в напрямку від Гофбурга та Рингу, брат із сестрою швидко доходили б до Маргаретену та Фаворітену — районів, густо заселених представниками робітничого класу, який зростав. Віллі почав у вільний час читати праці австромаркстистів. Це була особлива група в межах соціалістичного руху, чиє бачення національного питання імпонувало Віллі. Австромарксисти сподівалися, що імперія стане національно толерантною державою соціального добробуту внаслідок законодавства, ухваленого в демократичному парламенті. Віллі застосував цю соціалістичну програму до свого уподобаного народу — українців, одного з найбідніших та найменш промислово розвинених народів імперії[78].

Поки Віллі чинив такі дрібні проступки, його енергія рухалася за законами ширшої системи. Саме невеликий бунт подарував йому силу, достатню для того, щоб стати юнаком із тими вміннями, які одного дня зроблять послугу його імперії. За ним доглядали, його плекали. Він був уже не просто одним із декількох потенційних польських ерцгерцогів, але єдиним можливим із-поміж Габсбургів українським князем. Тепер він стояв не останнім у черзі на польську місію, а першим у черзі на місію українську. Принца зведено з селянським народом, стару династію — з новою нацією. У слушний момент Вільгельм та його обраний народ могли вдихнути в тіло давньої імперії дещицю молодечої жвавости.

У романі Людина без властивостей Роберт Музіль описує комітет, на який покладене завдання спланувати святкування сімдесятилітнього ювілею правління Франца-Йосифа. Після заплутаних любовних інтриг між кревними родичами, довгих розважань над упливом батьківських постатей та затяжних відступів у філософію політики ця справа не доходить до практичного завершення, однак маємо єдиний у світовій літературі приклад переконливого зображення комітетник засідань як спроби порозуміння з реальністю. Професійний дипломат намагається пояснити сутність дипломатії: не роби того, що хочеш зробити. Герой роману дає визначення дії: не те, що робиш зараз, а наступне, що робитимеш. Музіль намагається бодай почасти відкрити читачам габсбурзьке відчуття часу: нескінченне майбутнє, що його не можна контролювати в кожній деталі, але вдасться опанувати цілком, якщо залишатися тактовним, управним і безтурботним щодо світу — доки цей світ не приймають за репрезентацію родинної влади.

Позачасовість у Музілевому романі передає тривалість правління Франца-Йосифа — така незвично довга, що надає цілій династії аури вічности. На початок двадцятого століття більшість габсбурзьких підданців не пам’ятали іншого цісаря. Та ця позачасовість була позачасовістю через особисту впертість, а не через династійну певність у гідності майбутніх поколінь. Франц-Йосиф наразі відмовлявся помирати, але його нащадок Франц-Фердинанд був особою імпульсивною та непопулярною. Саму імперію змушено відмовитися від своєї глобальної місії і діяти в центральній та східній Європі, де її правителі чимраз дужче відчували обмеження з боку сил, які з часом лише зростали.

Передчуттю вічности протистояло передчуття катастрофи. У ранніх роках двадцятого століття Габзурзька монархія опинилася у складно переплетеній системі союзів у Європі, всередині боротьби між двома групами держав, що озброювалися до війни. Переважно гнучка, хоч і не завжди блискуча дипломатія Габсбургів втратила останній простір для маневру. Після об’єднання Німеччини Франція шукала східного союзника — і знайшла Росію. Коли добігло кінця дев’ятнадцяте століття, Габсбурзька монархія та Німеччина були хитко об’єднані супроти Росії і Франції. 1904 року Британія з Францією утворили Антанту, задуману на те, щоб уникнути непорозумінь щодо імперських володінь і водночас запровадити ближчу політичну співпрацю. У 1907 році Британія підписала подібну угоду з Росією. Ці угоди створили неформальний, але впливовий союз Британії, Франції та Росії. Німеччина була сильною державою, але недостатньо сильною, щоб противитися такій коаліції. Німці розпочали перегони морських озброєнь із Британією, програли їх, тоді 1911 року перейшли до перегонів озброєнь традиційних, що й увело в гру їхню габсбурзьку союзницю.

Поки ця п’ятірка держав укладала свої домовленості, на континенті згасав уплив шостої традиційно сильної держави. Османська імперія втрачала свої європейські володіння. Коли у липні 1908 року офіцери османського війська зорганізували переворот заради здійснення реформ, Габсбурзька монархія у відповідь уже в жовтні анексувала Боснію та Герцеговину. За тридцять років до цих подій Габсбурги за договором отримали право окупувати ці землі, які з юридичного погляду належали Османам. Тепер Габсбурги в односторонньому порядку ствердили право їх анексувати. Османська імперія тривала в кількастолітньому занепаді, але інші держави між собою узгодили перерозподіл території. Відтак одна велика держава — Османська — зникала, тоді як інша — Габсбурзька — порушувала правила, переходячи від окупації до цілковитої анексії. Росія, яка мала свої інтереси серед православних народів османської Європи, глибоко відчула цю образу і зблизилася з Сербією. Сербія вважала Боснію не просто частиною сфери власних інтересів, а складником майбутньої великої сербської держави[79].

Тоді ініціатива у балканській, а отже, європейській політиці вислизнула з рук великих держав. 1912 року союз чотирьох національних балканських монархій — Сербія, Чорногорія, Греція та Болгарія — напав на Османську імперію і захопив значну частину того, що залишалося від її європейських територій. Цей конфлікт, Перша балканська війна, показав, що змінювати контури Європи можуть і малі держави, а також те, що націоналізм може руйнувати імперії. Після цього балканські держави накинулися одна на одну, розв’язавши Другу балканську війну 1913 року. Коли дим розвіявся, головною переможницею виявилася Сербія, яка подвоїла свою територію і на п’ятдесят відсотків збільшила населення. Генеральний штаб