Шевчук Валерій - Фрагменти із сувою мойр. Частина 3. Милий кохання тягар, Шевчук Валерій

І тут його знову осяяло: Господи, таж Прутнюк був дуже схожий на Михайла Максимовича, що його намалював Тарас Шевченко. Він метнувся до тому, де зібрано художні твори поета з того періоду, нервово почав гортати й нарешті дістався до того портрета. Сумнівів не було: Прутнюк вельми подобав на того, кого зобразив Шевченко, хоч і не конечно. Відтоді Коза не переставала за ним стежити отими пильними, часом холодними, а часом гарячими очима. Відтак настала хвилина (і тут, як на мене, автора, не минулося без виграшок мойр), коли вирішила різко про себе нагадати; зрештою, і його скромна, малотиражна книжка спогадів не залишилася нею не помічена, — Коза навіть пішла на відчайдушний крок, щоб його уразити, хоча й сховалася за химерним псевдонімом.

І він, Микола Лико, тоді уразився, не тільки я. Але й це мало що давало, щоб наблизитися до нього. Микола, звісно, не відав, у який спосіб вона опинилась у видавництві, де вдруге видавав свою книгу, і чому саме вона взялася її набирати. І чи сліпим випадком було й те, що пошкодив собі ногу. Я ж, автор, тут знову скажу: все відбулося не без участі мойр, бо ті все можуть. Коли ж це заперечити, то цього вузла ніяк не розв’язати.

6

Наступного, третього разу вона прийшла до нього без букета. Зайве говорити, що у видавництво він не зателефонував і від її послуг не відмовився, — людська природа слабка.

Але про принесені букети сказати варто — квіти й досі не зів’яли й не осипали пелюсток, хіба деякі (очевидно, з букета першого) трохи й присохли, ледь-ледь…

Цього ж разу вона вступила в його двері, освітлена яскравою, тренованою, як ув актриси, усмішкою (Микола навіть визначив: з інтимним наповненням), ніби між ними давно тривав роман. Саме того дня й випав перший сніг, про який уже йшлося, і все яскраво засвітилося. Отож і та усмішка була як перший сніг.

Микола допоміг їй скинути пальтечко (в минулі рази приходила у светрі, а ще у курточці, якої не скидала), а коли наблизився до неї, на нього потужно повіяв солодко-пряний дух, що гостро мого приятеля схвилював. Йому безглуздо захотілося її обійняти разом із пальтечком, а по змозі перевірити, чи має вона перса, власне кажучи, персики (це вже я так піджартовую — автор), але вчасно схаменувся. Сьогодні Комп’ютерна Діва була запакована в обтислі штани, але блузка виявилася декольтована, а на довгій голій шиї висів набір бляшок, як це буває в шаманів, і вони глухо поторохкували при рухах.

Микола відчув, як йому до обличчя прилила кров, і суворо наказав собі не розпускатися. Але вона, тільки-но сівши на канапці (він уже присів на розвернутому біля столу стільці), повернула до нього обличчя й відразу ж облила його потоком звабної енергії, від чого всі черв’ячки в його грудях дружно заворушилися.

— Ви сьогодні в доброму гуморі, — зауважив він.

— Завжди в доброму гуморі, коли тікаю з роботи.

— Я вже ходячий і можу звільнити вас од обов’язку, — цілком невлад мовив він.

Фраза була самозахисна, і він подумки похвалив себе за стриманість.

— Але це не чинить мені жодних труднощів! У вас так приємно.

Отже, була інакша: рішучіша чи що?

Цього разу розповіла йому про четверту їхню зустріч — то сталося в органній залі, коли публіка розсаджувалася по місцях. Він тоді вперше до неї привітався.

— Привітався? — здивувався він.

— Так! І я подумала, що ви нарешті мене примітили.

— А ви були самі? — спитав спантеличено Микола.

— Чого ж сама? З Вельчиком та його жінками.

Микола напружив пам’ять. В органній залі він якось справді був, але привітався таки з Велимиром, а про зустріч із нею і знати не знав. Вони тоді з Прутнюком перекинулися кількома приязними реченнями й розійшлися, бо вже пролунав третій дзвінок. Так він Комп’ютерній Діві й виклав, бо був, як уже зазначено, правдомовний.

— Шкода! — зітхнула Ж. Смикальська. — А я подумала…

— Подумали — що?

— Ну, що ви мене нарешті примітили.

— Як же міг вас примітити, коли ми не були знайомі?

— Були. На весіллі Вельчик нас знайомив. Ви мені навіть ручку поцілували.

І цього Микола не пам’ятав. Глухо не пам’ятав. Хіба те, що сидів од молодят віддалік, коло нього — якась дама із запаленими алергією очима, яка перешіптувалася зі своєю сусідкою, розвернувшись так, що натискала на нього задком, а він не міг відсунутися, бо стільці стояли впритул.

Комп’ютерна Діва розсміялася:

— То були його жінки. Ота гладкіша, що на вас тисла, то Вельчикова перша.

Чудову має пам’ять! Микола також, при постійному фаховому тренажі — адже наука історії потребує ерудиційної пам’яті; я тим похвалитися не міг.

— Як же ви всі уживалися? — не стримавшись, вигукнув Микола Лико, далекий нащадок того князя Семена Лика, який також умів уживатися з багатьма (правда, не так уладнано), аж доки коса натрапила на каменя.

— Він хороший, Вельчик, — замріяно мекнула Коза, увіч від зворушення. — Він нас переконав, що гризтися між собою — банально.

Зробила паузу, очиці її повилися мрійним туманцем, і докінчила:

— І далеко цікавіше жити в любові.

— Із усіма був одружений? — зачудовано спитав Микола.

— Відносно, — відповіла Ж. Смикальська. — Офіційно тільки з тією першою і зі мною, але весілля справляв з усіма. За його теорією, — повчально мекнула Коза, — визнання шлюбу державою чи церквою — то насилля над людиною. Значення має, щоб усім нам дотриматися звичаєвого… — так? — закону. Як є в народі, тобто через акт весілля.

Тут уже заговорив у Миколі історик:

— Знаєте, — сказав він. — У давнину так і було… Чому ж він розписався із двома?

— З першою це сталося через недосвідченість, — повчально мовила Комп’ютерна Діва. — Потому, як каже, порозумнів. А зі мною… Ну, я була малолітка, і він не хотів ускладнень, — мої батьки рішуче поставали проти цього шлюбу. А коли заповнював анкету, то про своє перше одруження не написав.

— Із першою не розлучився?

— Ні, — спокійно сказала Коза. — Навіщо? Він прихильник ідеї про… ага, про природний добір.

І тут вона схаменулася. Мимовільно втяглась у цю розмову, навіть захопилася, а вже потому збагнула, що перед нею сидить малознайомий (хоч і здавна) чоловік, перед яким дочасно оголилася.

Тоді Микола побачив, що недаремно вживала у великій кількості буряків, — це їй було потрібно й для того, щоб не втратити здатності червоніти. Отож її голівка на мить перетворилася в те овочеве тіло, а хвостиком став носик, до якого вона піднесла серветку, вийнявши її прозорими пальчиками з пакетика, і хрякнула в неї трохи по-простолюдинському. Зрештою, й аристократи, резонно подумав Микола, виконують ці звукові акти, тобто сякаються, і в тому ж звуковому тоноряді. Поєднання ж усіх цих речей, очевидно, і значило для неї — схаменутися.

— Ми завели дурну розмову, — сказала трохи сердито, власне, тоном Комп’ютерної Діви, і дивилася при цьому не на нього, а на полицю, де стояло кілька примірників Миколиних спогадів.

— Щось цікаве побачили?

— Ту книжку, що рецензувала, — мовила вона й ніяково затнулася. — А чи не можна мені її у вас купити?

— Але ж навіщо? — щиро здивувався Микола. — Ви її прочитали, опрацювали, і вона вам різко не сподобалася?

Мій приятель був мудрий чоловік, але часом виявляв наївну старомодність, а я його в цьому просвітити не встиг. Таж-бо теперішні рецензенти книг не читають, у кращому разі поспіхом переглядають, а частіше й того не роблять, бо через фантастичну теперішню зайнятість не мають коли. Однак рецензії пишуть, ще й зальотні, тобто претензійні, хоч і ні в тин ні у ворота, — така тепер критична мода.

Комп’ютерна Діва якось своєрідно втягла шию в плечі, тобто скоротила її, як визначив подумки Микола, і, вже цілком погасивши бурякову барву на обличчі, буркнула:

— Хочу вашу книгу прочитати… Та й Вельчик її не читав, я питала.

— А хіба, пишучи рецензію, ви її не читали? — все ще наївно дивувався професор історії.

— Дали її на один день, а наступного вже мала бути рецензія, а я рецензіями підробляю. Вони ж навіть сказали мені, що писати. Але я у вас книгу куплю, — вперто, як і належить Козі, мовила вона.

І тут я знову змушений увести в розповідь власну персону, інакше читач цієї інтриги не збагне. Й раніше здогадувався, що розгромну рецензію на мої й Миколині спогади інспірував мій колишній однокурсник, якого я докладно описав у повісті "Сфера". Він був викрутасним лукавцем чи, точніше, підступником, отож рецензія писалася зовсім не проти Миколи Лика (хоч тут не маю конечної впевненості, адже той зоїл був нашим спільним однокурсником), а передусім супроти мене, хоча, можливо, був притягнутий сюди за вуха й Микола, щоб заплутати сліди. Комп’ютерна ж Діва, почавши носити букетики моєму приятелю, швидко збагнула, що вона вступила, образно кажучи, не в ту калюжу, і намагалася з неї вибратися, не замочивши ратичок. Коли це так, то моє попереднє припущення (а я пишу цю оповідь поступово, після кожної нової розповіді приятеля), буцім рецензія Ж. Смикальської була свідомим актом, скерованим на те, щоб привернути Миколину увагу до себе, виявилося хибним, отже, кривою стежкою, з якої про всяк випадок належить зійти.

Тим часом пауза тривала. Микола, що з ним трапляється вкрай рідко, спантеличився. Тоді Коза знову ввімкнула свій сенсорний апарат: очі її наповнилися благодаттю (від якої енергійно заворушилися черв’ячки в його закамарках), а вуста освітилися витренуваною, а через те чарівною всмішкою. Це дало змогу отямитися й моєму приятелю, бо він, правду кажучи, був ошелешений тим щиросердим зізнанням Комп’ютерної Діви і в розмові запала пауза.

— Своїх книжок не продаю, — категорично сказав Микола. — Але подарувати можу, кілька зайвих примірників ще є.

— Не можу просто взяти таку дорогу річ, — мекнула Коза, опускаючи наповнені благодаттю очі, — трохи лукаво, треба признати.

Професор встав, але, щоб пройти до полиці, мусив зачепити Козині коліна, цього разу щільно прикриті; як завжди, вибачився, але вона промовчала, можливо тому, що й справді була сьогодні інакша. Можу припустити (Микола мені цього не розказував), що знову дивилася на нього, цього разу не просто, а вгору й не думаючи гасити своєї усмішки.

Професор узяв книжку, а щоб повернутися до столу й підписати її, мусив удруге черкнутись об її коліна, а що був трохи збентежений, то на таке часте співдотикання не зважився і запропонував кавусю, на що вона ствердно хитнула, отож подав їй книгу, запропонувавши погортати, ніби не робила цього колись (а може, й не робила), а сам рушив на кухню, бо йому конче було треба перевести подиха.