Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

— Вальтер Шторре — це мій син, — відповів вік, вп'явшись очима в обличчя Яринки. — Він живий, чому ви кажете — був?

— Вальтер Шторре загинув у кабіні нашого літака, так сказав Дорн, — наївно відповіла Яринка, ще не розуміючи всієї ваги сказаного.

Професор Шторре перевів гнівний запитливий погляд на Дорна.

— Мені про це нічого невідомо, — похитав той сивою головою.

— Вам невідомо? — підвівся з-за столу професор. Обличчя його ніби застигло. Жодна рисочка в ньому не ворушилася.

— Вашого сина ув'язнено, але він живий.

Голос Дорна звучав спокійно, впевнено, і це трохи заспокоїло професора.

— Я не буду працювати до того часу, — різко проказав професор, — доки ви не влаштуєте мені побачення з сином.

Він круто повернувся і твердими кроками підійшов до дверей. Біля порога сили його зрадили, і він важко зіперся на одвірок. Помалу, не оглядаючись, він переступив поріг і зник в коридорі.

— Вам не слід було говорити йому про смерть сина, — сказав Дорн, звертаючись до Яринки. В голосі його відчувався докір.

— Я дуже рада, що сказала йому про це, — гостро відказала Яринка. — Він тепер менше віритиме вам.

Мей спостерігала всю цю сцену, спокійно усміхаючись. Здавалося, вона навіть не зрозуміла суті подій.

А Дорн сидів, п'ючи своє молоко, і злостився, поглядаючи на Яринку. Один раз, один тільки раз назвав він ім'я Вальтера Шторре, святкуючи свою першу перемогу, і, боже великий, як зуміла ця маленька дівчина, майже дитина, використати його першу і останню — він клянеться собі, що останню — помилку.

Коли всі встали з-за столу, Мей сказала, звертаючись до Яринки:

— Коли вам стане сумно, заходьте до мене. Я страшенно нуджуся в цій пустелі. Вдвох ми легше знайдемо спосіб згаяти час.

Яринка пробурмотіла щось невиразне, і Мей, плавно повернувшись, пішла до дверей. Дорн поспішив за нею.

Увагу Яринки притяг великий акваріум біля вікна їдальні. Вона підійшла ближче і кілька хвилин дивилася крізь прозору зелень води. Жирні риби, золоті, зеленкуваті і зовсім чорні, плавали біля дна. Вони були потворні.

Яринка тяжко зітхнула і витерла хусточкою сльози. В далекому кутку аеродрому вона помітила Юрія і Волоха, які помалу йшли попід стіною, уважно оглядаючи кожен сантиметр сірого бетону.

Після обіду вони в першу чергу пішли до хімічної лабораторії. Відчинивши двері великої зали, вони заніміли від здивування: лабораторію було відновлено у найменших деталях. Навіть великий балон з водою стояв на своєму місці. Наче і не було тут учора жахливого розгрому.

— Цим він хоче сказати, що не варто бити лабораторії, бо все одно відновлять, — резюмував події Волох.

— Так, — просто погодився Юрій, зачиняючи двері. Вони пішли по широких коридорах, одчиняючи всі двері, заглядаючи в кожну кімнату. Перед ними проходили лабораторії, дослідні майстерні, навіть невелика аеродинамічна труба була тут. І все це чекало тільки одного слова Юрія Крайнєва, щоб прийти до дії.

Замкнених дверей не було ніде. Перед ними розкривалися нові і нові лабораторії.

Юрій спіймав себе на думці, що дійсно непогано було б уже взятися за роботу. Він уже дуже скучив за нею. Але він зразу відкинув цю думку і більше до неї не повертався.

Нарешті вони дійшли до таких дверей, куди пройти було неможливо. Двоє здоровенних солдатів у коричньовій уніформі вартували біля дверей.

Волох спробував заговорити з ними, але солдати були як глухонімі. Говорити з ними або переконувати їх було, очевидно, марно.

Тоді вони вийшли на аеродром і довго розглядали будинок зовні. Сірий важкий бетон здавався неймовірно міцним. Тільки динаміт міг подолати його. Може, щось подібне до динаміту можна виготовити в лабораторії? Це вже була невеличка надія. Вони обійшли весь аеродром і повернулися до входу в будинок. Коли вони підходили, з дверей вийшов Дорн поруч з високим і міцним, затягнутим у коричньову уніформу чоловіком.

У військового було велике, з різкими рисами обличчя. Губи його складалися в презирливу дугу. Уніформа сиділа на ньому, як вилита. У начищених крагах нестерпно блищало сонце. Дорн підвів військового до Крайнєва і відрекомендував. Військовий звався Макс Буш — він був заступником Дорна і відав охороною.

Друзі швидкими кроками пройшли до Яринки, не маючи ніякого бажання розмовляти із своїми тюремниками.

Дні тяглися довгі, тоскні і до нудоти схожі один на другий. Жодної роботи, жодних розваг. Все ті ж самі остогидлі обличчя Дорна і Буша. Все та ж сама усмішка на випнутих губах Мей.

Дорн намагався часом зломити Крайнєва. Він значно більше боявся спокійної і навіть веселої настороженості Юрія, ніж анархічності Волоха.

Дні йшли за днями, але ніхто не міг помітити хоч би найменшого зламу у настроях чи поведінці Крайнєва. Щоранку він разом з Волохом бігав по аеродрому, потім робив гімнастику. Потім наставав сніданок. Після сніданку вони годували риб в акваріумі чи співали пісень. Книжки у них відібрали. Після обіду вони лягали спати, називаючи себе дрібними буржуа. До вечора часто гуляли по асфальту аеродрому. Інколи до них приєднувалася навіть Мей.

Таке життя лютило Крайнєва надмірно, але він завжди говорив, що давно вже мріяв потрапити в санаторій з таким чудовим режимом. Дорн відповідав, що радіє, коли Юрій задоволений його гостинністю. Той ледве стримував себе, щоб не вдарити Дорна за таку гостинність.

І все-таки Дорн був цілком переконаний, що зломить Крайнєва. У нього була певна ставка, і помилитися в ній він не міг. Така людина, як цей інженер, не могла довго залишатися без роботи. Величезна творча енергія Юрія