Юрій В'ячеславович Сотник - "Людина без нервів"

й заходився обламувати з неї сучки. Він розумів, що палицею від бугая не оборонишся, проте з нею була якось спокійніше.

Один із зламаних сучків тріснув так голосно, що Берендей підвів голову.

Лодя шмигнув за найближчу ялину. Кілька секунд бугай прислухався, потім попрямував просікою у бік, протилежний тому, куди побігла Маша., Лодя думав, що він одійде трохи і знов почне пастись. Але Берендей ішов далі, злегка помахуючи білим хвостом з брудною китицею на кінці. Обривок прив'язаного до рогів налигача волочився за ним по траві.

«Іде! Втече!..» — подумав Лодя і побіг за бугаєм.

— Берендей! — гукнув він.

Берендей усе йшов. У нього був такий вигляд, ніби він знає, куди й навіщо йде, і знає також, що дорога попереду далека. Лодю охопив такий відчай, що він ще ближче підбіг до бугая і знову крикнув:

— Берендей!

Берендей зупинився і поглянув на Лодю через плече. Той завмер на місці.

Берендей повільно повернувся всім корпусом на сто вісімдесят градусів. Лодя трохи присів. Берендей підстьобнув себе хвостом і посунув на Лодю. «Людина без нервів» великими стрибками помчала в ялинник.

Коли хлопчина знову вибрався на просіку, бугая там не було. Лодя скрадаючись рушив уперед і почув, як недалеко в лісі шелестять гілки. Лодя пішов на цей шелест і незабаром побачив посеред глиці білий хвіст Берендея.

Знову почалися блукання по галявинках. Поступово дерева ставали чорніші й неначе вищі, а трава із зеленої перетворилася «на темно-сіру. Спадала ніч. Берендей ішов усе далі й далі. Іноді він зупинявся і ревів глухо й бентежно. На деякій відстані за величезним бугаєм ішла маленька постать з кострубатою палицею в руках. Постать схлипувала і час від часу кричала:

— Ма-шо-о! Агов, Ма-шо-о!

Ніхто не обзивався.

Та ось ялинник скінчився. Берендей перетнув вузький луг і пішов до спадистого пагорба, де росли поодинокі високі, як щогли, сосни і біліли то тут, то там стовбури беріз. На схилі цього пагорба Берендей, зупинився і знову замукав тихо-тихо, ніби побоювався, що його почують. Поступово, настороженість його розвіялась, голова понуро опустилася. За кілька хвилин він ліг спиною до Лоді і став схожий на великий чорний валун, обляпаний у кількох місцях вапном.

Лодя сів на широкий, вологий від роси пень. Його тапочки промокли. Він страшенно змерз і хотів їсти.

У голові снувалися зовсім невеселі думки. Що, коли вони помилилися, гадаючи, що просіка виведе Машу до табору? Що, коли це якась інша просіка і Маша заблукала, і колгоспники шукають тепер бугая десь далеко звідси? Коли розвидниться, Берендей знов кружлятиме лісом. Ідучи за бугаєм, можна проблукати без їжі, без теплого одягу й день, і два, і цілий тиждень, можна, зрештою, загинути в такій глушині, де ніхто й кісток не знайде!..

Лоді дуже захотілося підвестись і піти. Адже Маша не скаже, що це він випустив бугая, отже, й відповідати йому не доведеться. Але тільки-но Лодя подумав про те, як на душі йому зробилося невимовно гидко.

А що, коли Маша не заблукала? Що, коли його зараз шукають десятки колгоспників, вожаті, старші піонери? Може, всі вони тільки й сподіваються, що він, Лодя, не злякається, затримає бугая. І, звичайно ж, Маша вже впевнена, що він не підведе…

Лодя зрозумів: якщо він зараз покине Берендея, то ніколи не позбудеться зневаги до самого себе.

Лодя встав із свого пня й підійшов ближче до Берендея. Уже зовсім запала ніч. Місяць не сходив, але небо було по-літньому ясне, з ледь помітними зорями.

Лодя зміг розгледіти роги Берендея, що стирчали з-за чорної крутої спини, і прив'язаного до них налигача, кінець якого губився в траві. Лодя пригадав, як цей налигач волочився за бугаєм під час блукань лісом. Завдовжки він був метрів зо три, може, й більше.

Лодя перевів погляд на тонку сосонку, біля якої лежав Берендей. Добре було б набратися сміливості, підкрастися до бугая і припнути його до цієї сосонки! Тоді можна бути певним, що Берендей не піде, якщо, звичайно, його знов не роздражнити. Але тут Лодя уявив собі, як він скрадається до Берендея, а той підхоплюється і кидається на нього. Сховатися ніде: тільки пні та самотні дерева з гладенькими стовбурами. Лодя біжить, а бугай усе ближче, ближче…

Довго стояла «людина без нервів» мов укопана, не зводячи очей з налигача на рогах Берендея. Скільки раз він розповідав про свої вигадані подвиги! Скільки раз мріяв про те, як вчинить ці подвиги насправді! І от тепер, коли треба здійснити не подвиг, а просто сміливий вчинок, він…

Серце у Лоді раптом переривчасто закалатало, холод кудись зник, йому стало душно. Лодя наважився…

Маленькими, ледь помітними кроками, раз у раз зупиняючись і затамовуючи віддих, він став скрадатися до Берендея.

Що ближче Лодя підходив до бугая, то кроки ставали коротші, а зупинки довші. Ось до Берендея лишилося якихось п'ять метрів.

Хвилин за дві ця відстань скоротилася до трьох, ще за кілька хвилин Лодя стояв біля сосонки, так близько від бугая, що міг би дотягтися до нього своєю палицею, яку він тримав у руці, сам не відаючи навіщо.

Берендей не ворушився. Лише округлі боки його злегка піднімалися й опускалися від дихання. Лодя, як і раніше, бачив тільки роги та ще білі вуха бугая і не бачив його голови, повернутої вбік і схованої за тулубом.

Лодя пошарив очима в траві, відшукуючи налигач. Йому пощастило: кінець мотузки лежав неподалік від його ніг. Не сходячи з місця, Лодя дуже повільно присів, безшумно поклав у траву палицю і дотягся рукою до мотузки.

Потім він почав так само повільно підводитись. Налигач тягся за його рукою, і трава хоч і дуже тихо, але все-таки шелестіла.

Вуха Берендея ворухнулися. Лодя завмер, зігнувшись у три погибелі, але тут же збагнув, що довго так не вистоїть. Він потяг мотузку до себе, в одну мить обмотав її навколо сосонки і зробив перший