Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

Гелео якусь хвилину повагалася, а потім скинула каптур. У Аеніль розширилися очі від здивування і страху.

— Що… Що це з тобою?

Гелео усміхнулася і тихо промовила:

— Нічого. Я такою і повинна бути.

— Тобто… — до Аеніль нарешті дійшло. — Ти не людина?

— Я лебенійка. Тому й ношу цей каптур з наказу викладачів. І не даремно. Тут не дуже люблять не-людей, — сумно відказала Гелео.

— Так, не люблять, — задумливо підтвердила Аеніль. — Але й нормальних людей часто теж не люблять.

— Я бачу, — співчутливо сказала лебенійка. — Мені вже чимало діставалося, але ще ніхто не змушував чистити туалети цілу ніч. І не намагався принизити так, як тебе сьогодні.

Аеніль почервоніла і сказала:

— Насправді він мене просто зачинив у жіночому туалеті. Мені довелось там цілу ніч сидіти, але я нічого не чистила. То він збрехав.

— Зрозуміло, — усміхнулася Гелео. — Ну, мені пора йти, бо вже пізно, зустрінемось згодом.

Вона пішла у напрямку сходів, але за кілька кроків зупинилася, обернулася і додала:

— І я не хотіла образити тебе тоді… Мені й досі соромно за те, — вона схилила голову і зникла за поворотом.

— Та нічого, — пробурмотіла про себе Аеніль.

У вітальню вона повернулася з радісним виглядом. Був уже пізній вечір, і тут майже нікого не було. Лише Нітетіс сиділа в одному з крісел із зосередженим виразом.

— Чому не спиш? — запитала в неї Аеніль.

— Та вже йду. Просто не знаю, що сказати майстру Елітісу. Мені не вдалося знайти одну ученицю, щоб віддати запрошення. Вона з третього курсу, одногрупниця Анахарсія.

При цьому імені настрій у Аеніль погіршився.

Нітетіс показала пергамент із запрошенням Аеніль.

— Мені так хотілося виконати доручення майстра, але не вдається. Цю дівчину вже кілька тижнів не бачили на заняттях. Анахарсій каже, що в неї індивідуальний графік і її дуже складно знайти. Доведеться повернути запрошення Елітісу, — розчаровано завершила Нітетіс.

Аеніль глянула на картку.

— Оріона Стесагор, — випередила її погляд Нітетіс. — Онука котрогось з викладачів.

Аеніль відвернулася, бо зблідла й затремтіла, і не хотіла, щоб це побачила подруга. Потім швиденько пішла в свою кімнату. У Аеніль була хороша пам’ять на імена…

У четвер перед заняттям з історії Ери Ембла, котра раніше завжди була на перервах з Аеніль, пішла у лікарню. Вона вже кілька разів цього тижня туди ходила на вимогу цілителя. Аеніль розуміла, що з Емблою щось серйозне, але так і не наважилася її розпитати.

Аеніль сиділа сама в кутку й розкладала від нічого робити картки. Грала у Гру сама з собою. Вона відчула, що до неї хтось йде, і швиденько згорнула усю колоду. Дівчинка боялася, що то був Савлій, який запросто міг забрати картки собі. А вони були для неї особливо цінні, бо подаровані сестрою. Проте це був не Савлій. До неї нерішуче підійшов Леонт.

— Я хотів запитати, — незвично тихо і невпевнено почав він.

З усіма іншими він говорив впевнено і навіть зухвало, тільки Аеніль доводилося вслухатися, щоб розібрати його бурмотіння. І це її дратувало.

— Що? — нетерпляче сказала вона.

— Ти прийматимеш участь у конкурсі? З нашої групи вже записалися Еліна і Нітетіс. А ти?

— У якому конкурсі? — недовірливо перепитала Аеніль. Вона завжди боялася чергових розіграшів, хоча від Леонта ніколи їх не отримувала.

— Е… Ну конкурс краси. Найгарнішої учениці Академії.

Аеніль награно пирхнула і відвернулася.

— Ні? Жаль… Мені здається, що ти зайняла б високе місце, — розчарований Леонт повернувся до своїх друзів.

Добре, що він не бачив обличчя Аеніль, коли вона відвернулася. Дівчина знала про цей конкурс із самого початку. І не одного вечора мріяла про участь в ньому. Однак було неважко уявити реакцію Савлія, якби вона записалася. Їй би просто життя не було. Та й Ембла б на неї образилася, бо не раз насмішкувато відгукувалася про цей конкурс. Мовляв, раз він організовується старшокурсниками і магістрантами, а не викладачами, значить, це повна дурниця. Аеніль так не думала, бо й викладачі будуть присутні на конкурсі. Але страх насмішок, і, ще більше, страх повного провалу, заважали їй прийняти у ньому участь.

У цю мить до учнівської зайшла Ембла, що відволікла її від сумних думок.

— Бачу, Леонт знову крутиться коло тебе, — саркастично відмітила вона, коли підійшла.

Аеніль зневажливо чмихнула і сказала:

— Він питав, чи я братиму участь у конкурсі.

— І що ти сказала? Ти ж не будеш? — усміхнулася Ембла.

— Та ні, — невесело відповіла Аеніль.

Ембла вловила цю інтонацію і перепитала:

— А хотіла б?

— Не знаю…

— Я б теж не проти, якщо чесно, — тихо сказала Ембла. — Але боюсь, що займу останнє місце. Тому краще не приймати участь взагалі.

— Я теж так думаю, — Аеніль зраділа, що Ембла її зрозуміла.

На головній вежі вдарив дзвін, що означало початок уроку, і всі покинули учнівську.

Аеніль з Емблою вийшли останні й одразу пожалкували, що так зробили, бо біля виходу на них зі зловіщими усмішками очікували Савлій із Анахарсієм. Якщо Аеніль, звикла до їхніх чіплянь, лише стисла зуби й міцніше притисла торбинку до грудей, то Ембла перелякалася не на жарт, бо з нею таке траплялося рідко.

— Так, — весело сказав Анахарсій. — Хто тут у нас? Чотироока всезнайка!

Він зірвав окуляри з Ембли і став їх розглядати, час від часу відпускаючи жарти на адресу дівчини. І він, і Савлій ігнорували Аеніль. Схоже, сьогодні вони збиралися посміятися лише з Ембли.

А та мовчки стояла з червоним чи то від сорому, чи то від люті обличчям. Аеніль хотіла їй якось допомогти, але боялася зробити