Аліна Миколаївна Болото - Краще сидіти вдома...

чотири клішні, які ретельно змотували знаряддя лову. Під ногами Абукраба шастав Васько, час від часу розриваючи повітря несамовитим криком.

— Попалися, птероди! — прошипів Абукраб, намагаючись перекричати Васька. — Не дарма я над шахтою сітку розтягував!

— А я тебе попереджала: відпусти по-доброму! Тобі мало однієї висадженої вежі? Хочеш всю Роїну знищити?

Абукраб витріщив усі три ока й навіть сітку змотувати перестав.

— Які огидні істоти живуть у Незнайомому світі! — сказав він нарешті.

Мені стало кривдно:

— Ну, не огидніші за тебе! Обікрав половину Всесвіту і ще й ображає!

— Няв! — гаркнув Васько.

На околицях не було жодного абукрабика, тому тягти сітку Абукрабу довелося самому. Він несподівано рвонув з місця, намагаючись втекти від настирливого кота, але Васько жваво припустив слідом, а ми з Тайфуном бовталися в повітрі, намагаючись у міру можливості не перевертатися вниз головою.

Нарешті Абукраб добіг до космодрому й витрусив нас у шлюзовий відсік якогось корабля. Через секунду там же опинився й кіт, нешанобливо вкинутий до середини за хвіст. Тайфуну роль шарфика набридла, він упав на підлогу й знову перевтілився в себе.

— Ми на цьому кораблі летіли, Свєтко! — присвистів він. — Он куртка твого батька лежить!

Справді, у перехідному відсіку між шлюзом та основними приміщеннями валялася татова куртка, у кишені якої Тайфун виносив з дому рибу. Куртка мала досить непривабливий вигляд, і мені відразу пригадалася недочищена картопля й суворий мамин голос.

— Тайфунчику, а у вашому світі хімчистки бувають?

Але Тайфун не відповів: він був уже на півшляху до відсіку пілота, пересування по кораблю в нього виходило набагато краще, ніж по Роїні. Я застала Тайфуна вже за пультом керування, де він люто нажимав якісь кнопки.

— Керування заблоковане, — повідомив він через пару хвилин, — корабель, як і раніше, на автопілоті. Ох, не подобається мені все це, Свєтко!

Тайфун

Абукраб мав відправити Свєтку додому, але зникла ультуна могла збаламутити його розум. Я добрався до зв’язку й став прослуховувати ефір в усіх напрямках. Десь поруч ішли переговори абукрабиків про якийсь екстрений виліт, уточнювалися координати наміченої цілі, на хвилі впізнавача звучали чиїсь позивні, іноді всі звуки перекривало ревіння Абукраба: «Що ви там возитеся?!»

Якийсь час Свєтка ходила навколо мене з котом на руках і ретельно підставляла вухо перекладачеві, потім їй це набридло, вона всунула Васька на пульт і взялася мучити мене запитаннями:

— Тайфунчику, ми летимо додому, так?

— Так, — відповів я й витяг своє щупальце з-під Васьчиної лапи.

— Тайфунчику, а хто такі птероди?

— Це я, — повідомив я, з’ясовуючи, що на хвилі впізнавача звучать позивні не чиїсь, а саме корабля, на якому летіли ми.

— Тайфунчику, а патрульні справді ніколи не віддають свої вахтові жетони?

— Дурниці! Слухай побільше Абукраба, віддають, якщо треба!

— Тайфунчику, а це нічого, що Васько тисне всі клавіші підряд?!

Я зірвав Васька з пульта й сунув Свєтці в руки:

— Тримай, інакше ми додому не долетимо!

Свєтка почухала кота за вухом і задала наступне запитання:

— Тайфунчику, а чому екран праворуч блимає?

Екран справді кілька разів блимнув, потім на ньому чітко проступило зображення Роїни. Планета віддалялася.

— Ми стартували.

Свєтка подумала:

— А чому перевантажень не було?

Я не відповів, бо на центральному екрані з’явилася сітка прицілу. Терпіти не можу, коли хтось починає думати за мене, тим більше що боєзапас був вичерпаний ще в попередньому бою, коли ми втікали від абукрабиків.

Я підключив ще два екрани й упевнився, що ліворуч і праворуч випливають кораблі абукрабиків. Схоже, ми прочісували околиці Роїни. Невже Абукраб вирішив долучити нас до свого війська без зайвих переговорів?

— Тайфунчику, а хто там пищить?

Справді, апарат зв’язку перейшов на пищання. Пищання чітко прослуховувалося по всьому діапазоні, крім хвилі впізнавача. Васько смикнув хвостом і нервово нявкнув: схоже, цей звук щось йому нагадав.

Кораблі ліворуч і праворуч перегрупувалися, тепер ми опинилися на чолі клину. Звук помітно посилився.

— Тайфунчику, це що? — занепокоєно запитала Свєтка.

Я раптом зрозумів, що це таке, і схопився за передавач:

— Я — патрульний 147 сектора Бета, база II, усі, хто мене чує, відгукніться!

Звук продовжував наростати, я нажав клавішу впізнавача:

— Патрульний 147 сектора Бета, база II, викликає загін!

— Тайфунчику, так ми не летимо додому? — у голосі Свєтки вчувалися сльози.

— Вони мені не вірять. Ми йдемо на чолі абукрабиків, і корабель автоматично передає позивний Абукраба.

Ми летіли назустріч патрульному загону, і вони включили сигнал попередження. Абукрабики часто нападали на одинокі патрулі, але зустрічей із загонами зазвичай уникали. Видно, виведений із себе втратою ультуни, Абукраб вирішив відвести душу зухвалою вилазкою, а заодно розправитися з нами. Корабель, керований автопілотом, вийде на бойову позицію й буде знищений нічого не знаючими патрульними. Як попередити, що ми не нападаємо, якщо позаду слідують абукрабики?!