Костянтин Тур-Коновалов - Крути 1918

Войовничий настрій молоді відразу розхолоджено попередженням, що Студентський курінь буде служити, в разі потреби, лише для охорони порядку у Києві. З тим розрахунком розтягнено муштру на довший час, тобто почали з ґрунтовного засвоювання рівного кроку і поворотів. Комендантом першої сотні призначено старшину Омельченка, в той час студента Українського університету. Військового одягу тим часом не видавали, і дуже комічно виглядали дехто із старших січовиків, головно галичан, у сурдутах і камізельках, якими вони витирали під час вправ брудну залу школи.

<…>

Окрім сотника Омельченка, тоді ж призначено для першої сотні (друга сотня сформувалася після під’їзду першої під Крути і брала участь у боротьбі з більшовиками в Києві) чотирьох чотових, одного молоденького старшину, згаданого вже Кольченка і двох лікарських помічників, у той час студентів медичного факультету Українського університету. Бунчужним призначено учня 8 класу Он. Сушицького, брата відомого професора Ф. Сушицького.

Пару днів перейшло досить спокійно, вивчаючи премуд­рість здвоювання рядів і поворотів право- й ліворуч. Але щось на п’ятий день, дуже рано, коли сотня ще спала, спальні наповнились якимись обідраними, з виснаженими обличчями, страшенно брудними постатями. Виявилось, що це приїхали до Києва господарі хати, юнаки 1-ї Військової школи. Вже більше місяця займали вони позицію на північ від Києва, коло Бахмача. Беззмінна варта, відсутність можливості переодягнутися і помитися, брак харчів і амуніції, а найголовніше — постійна непевність, чи ворог не обійде та не захопить їхню горстку. Все це вимучило їх, і вони вирішили, залишивши невеликий відділ на фронті, їхати до Києва добувати помочі. Що найбільше їх дратувало, це постійні заспокоюючі обіцянки від «головнокомандуючого» Капкана по телеграфу з Києва, що ось-ось прибудуть попов­нення. Щоправда, деколи потяги з поповненням приходили, але… майже порожні. Ті ж козаки, які доїздили до місця призначення, гордо заявляли, що вони воювати не збираються, а «оголошують нейтралітет». На пару днів вони, звичайно, розсіювалися. Юнакам все це так набридло, що вони вирішили самі здобути собі поповнення. Єдине «військо», яким розпоряджав Український уряд, була перша сотня Студентського куреня. Однак це військо, в більшості, ще не вміло тримати в руках рушниці, але іншого виходу не було. До того ж самі січовики (переважно наймолодші з них) з великим захопленням поставились до можливості від’їзду на фронт. Найбільше прикро вражений був тим старенький полковник, який жив у школі і встиг щиро прив’язатися за кілька днів до молоді. Зі сльозами на очах просив він відмовитись від легковажного рішення, але що могли зробити його намови проти войовничого запалу сімнадцятилітніх юнаків та проти стратегічних талантів панів Капканів та Поршів.

В той же вечір приступлено до виряджання. Розгардіяш, який панував тоді у Києві, відбився навіть у такій дрібниці: як одягнено й озброєно студентську сотню. Кожний одержав з одягу штани, подерту шинелю і якусь арештантську шапку. Можна собі уявити, як ґротесково виглядала сотня. Пересічний вигляд був такий: власні черевики, солдатські штани, зав’язані в долині мотузком (обвивачів не було), гімназійна чи студентська куртка або цивільна камізелька і згори шинеля, в якій найменше бракувало однієї поли.

Не ліпше виглядала зброя: старі, поржавілі рушниці…

  Іван Шарий

Навчався у Київському університеті св. Володимира, був активним членом «Студентської громади». Закінчив університет у 1917 році. Брав участь у бою під Крутами. Став автором перших спогадів про цю подію.

…Ми бачили, що Україна гине. Чорна гайворонь підіймалася з Московщини і непереможно сунула на наш край, голодна, хижа, дика… Це була московська «Красна гвардія», яку організувало правительство Леніна і Троцького для боротьби з вільною Україною, щоб накласти на неї старі кайдани неволі і користуватись її багатствами так само дурно, як користувалась Росія і попередніх більше ніж 200 літ.

«Красна гвардія» йшла на Україну… Вірні сини Батьківщини завзято боролися і не пускали хижаків плюндрувати свій край. Але сили в них було мало. Ряди їхні рідшали, нової ж підмоги мало припливало. Чого ж до оборонців не йшла українська народна маса широкою лавою? Адже ж це була боротьба проти насильників за кращу долю свого рідного краю…

Ми добре знали, що над українським народом майже 300 літ лежав важкий могильний камінь московської неволі і від його ще не прийшов до пам’яті поневолений люд. Це було на світанні великої будуччини нашого народу, коли ще народ від ясного, болючого світу не міг вільно глянути на те, що твориться біля його, і твердою ходою піти на оборону своїх прав. Ворожі сили наближались до столиці України — Києва, де кувалась нова доля, нові форми життя українського народу. Час прийшов і нам взятись за рушниці. Ми одважились боротись за край, за народ, за свою дорогу мрію-ідею — вільну, визволену Україну.

На Бахмач вирушило три сотні козаків спинити похід більшовицької «Красної гвардії» на Київ. З ними поїхала й наша, четверта сотня «Січових Стрільців», що складалась зі свідомих українців, які немало приклали своєї праці до освідомлення українського народу. Тут були свідомі народні проводирі, з яких багато хто працював над заснуванням «Селянських спілок», «Просвіт», а також в українських соціалістичних партіях. Військової муштри мало хто знав. Тому спочатку ми попрохали собі учителів, які б навчали нас військової справи.

Недовго, одначе, довелось вчитись, потрібно було негайно їхати до Бахмача на допомогу тим нечисленним силам, які ще якось удержували фронт…

  Аверкій Гончаренко

…Було очевидно, що Київ не мав вільних військових частин.

Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на «інтелігентів»-юнаків, безпереривні сутички з більшовиками упродовж більше як місяця, — це все дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина з-поміж юнаків — це були діти з-під селянських стріх, з неусталеним світоглядом, які інтуїтивно відчували правоту наших змагань, і це давало можливість держати курінь у рамках дисципліни.

Активність супротивника збільшувалася. Під його натиском наші передові частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через його передмістя, бо робітники, з наближенням більшовиків, виступали активно, збільшуючи і без того переважаючого нас у багато разів ворога.

Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготуватись фортифікаційно до зустрічі з навалою більшовиків. З цією метою після реко­гносцировки приступлено до праці. Роботу було виконано правильно і швидко.

25 січня11 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету св. Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють вже стріляти, та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високо цінному і завжди в бою рішальному чинникові — «піднесення духу», і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби.

27 січня штаб сотника Тимченка вчасним ранком від’їхав у напрямі на Ніжин, де стояв полк імені Шевченка, щоб з тим полком приїхати нам на поміч.

Студентська сотня в числі 115—130 людей прибула на ст. Крути 27 січня 1918 р. о четвертій годині ранку.

Мені особисто треба було вирішити, куди приділити Студентську сотню. Я стояв перед альтернативою: можна було влити