Володимир Григорович Рутковський - Джури і підводний човен

У татарчуків відпали щелепи.

Це було щось набагато страшніше від сома. З очеретів визирнула якась ще не бачена в цих місцях потвора. Вона скидалася…

Але на що вона скидалася, татарчуки роздивитися не встигли, бо потвора побачила їх. Над водою полинув тихий, але виразний звук, схожий на той, що його видає хижий звір, коли терзає свою жертву.

Нараз потвора щезла під водою. А тоді очерети хитнулися зовсім поруч. Схоже, вона підбиралася до них…

Трійця заверещала від жаху і, не розбираючи дороги, рвонула з плавнів.

А решта татарчуків уже геть зачекалися на своїх відчайдухів. Навіть коні, й ті час від часу підіймали голови і поглядали на плавні. Нараз хтось радо вигукнув:

— О, нарешті з’явилися!

Проте це було не те слово. Трійця не з’явилася, вона вилетіла, наче випущена з тугого лука. Обганяючи одне одного, відчайдухи чимдуж мчали у степ. Попереду біг Абрек, найхоробріший з трійки. Очі йому застигли від жаху, а з рота раз по раз вилітали слова: «Ой, мамо… ой, мамо мамочко…» І, схоже, звернення до мами надавало йому нових сил.

За ним біг середульший Муса. Щоправда, він згадував не маму, а тата.

Останнім біг Ібрагім. Він відстав тому, що в нього не було ні тата, ні мами. З його вуст злітало тільки тоненьке скиглення. Так скиглять ті, у чию спину от-от мають вчепитися нещадні кігті.

А більше нікого не було. Ніхто за ними не гнався, ніхто навіть не свистів услід.

— Абрек, що це з вами? — гукнув з-за кургану один з татарчуків.

Від цього вигуку трійця високо підстрибнула і рвонула вбік.

Татарчуки злетіли на коней і кинулися навздогін. Проте минуло ще чимало часу, доки їм вдалося наздогнати втікачів і розпитати, що з ним трапилось.

Наступного дня степом поповзли неймовірні чутки. Буцімто в плавнях поселилося досі не бачене страховисько. Від одного його погляду людині заціплює і з нею можна робити те, що вуж робить із жабою. І впоратися з страховиськом не може й найвідважніший з батирів, бо воно носить на плечах аж три голови. І доки ти рубатимеш одну, дві інші розірвуть тебе на шмаття…

Вечорами біля татарських вогнищ від тих розповідей не лише мале, а й старе вкривалося дрижаками, вислуховуючи страхітливі подробиці.

А от дід Кібчик не злякався. Хіба що спочатку, коли межи очеретів промайнуло щось незвичайне, серце його стріпнулося і вдарило на сполох. Проте дід тут-таки збагнув, що коли доводиться жити з такими непогамовними жевжиками, як Телесик та його ватага, то треба бути готовим до всього. Навіть до появи нечистої сили. Тож він відклав ціпка, по якому мережив візерунки, відкашлявся і грізним голосом почав:

— А що вона за така нечиста сила? Ану. виходь! Виходь, кому кажу!

Проте ніхто з очеретів перед дідові очі з’являтися не квапився.

— Кому кажу? — підвищив дід голос. — Ану, виходь, бо гірше буде!

Ця погроза подіяла.

Нечиста сила повільно, начебто її тягли на орчику, вигулькнула з-за кущів. Як і гадав дід, це були хлопці з Телесикової ватаги. А от позаду…

Позаду чеберяла якась страшна триголова почвара.

Дід Кібчик посміхнувся у сиву бороду. То воно звіддалік було страшно, а поблизу — аж ніяк. Середня голова, схоже, була плетена з вербових прутів і обтягнута шкірою. Решта голів були простими воловими міхурами. Щоправда, якісь умільці розмалювали їх так, що на них і справді не можна було дивитися без остраху.

— Ану, зніми цю машкару, — наказав дід почварі. — Зніми, кажу!

Та слухняно зірвала з плечей свої три голови і виявилося, що під ними ховалася всього одна голова, Телесикова.

Дід повертів голови в руках. Вони кріпилися на одній дошці. Посередині — дірка, куди пролазила Телесикова голова. До дірки була прилаштована маска з верболозових прутів. Решта голів були приклеєні.

— Навіщо воно вам? — поцікавився дід. — Добрих людей лякати?

— Не добрих, діду, — заперечив Івасик. — Це ми для хлопців зі степу. Бо ж вони скоро нам на шию сядуть…

— Вам? — здивувався дід. — Щось не віриться…

Раптом він замовк і почав щось наслухати. А тоді гукнув:

— Ждано, хіба ти не чуєш, як Микулко плаче? Мабуть, їсти хоче…

— Та біжу, біжу! — почувся від річки веселий голос і за мить з-за кущів вигулькнула розпашіла Ждана. Її руки були по лікті в риб’ячій лусці. За Жданою видибав Демко з добрячим осетром на плечі.

— Оце, діду, на юшку, як ви веліли — сказав він. Тоді побачив дошку з головами, і очі його спалахнули з цікавості.

— Ого! — вигукнув він. — Це що?

— То я для себе, — відказав Івасик. — Татарчуків лякати.

— Ну, і як — злякалися?

Хлоп’ячі обличчя зарясніли посмішками.

— Ого! Дременули так, що за ними й на коні не вженешся!

А дід додав:

— Дурнею займаються. Загадай-но їм краще якусь роботу. — І подався туди, де вже вдоволено мурмотав Микулко.

Демко, лишившись з хлопцями, звелів Івасикові знову одягти дивовижу. Довго крутив її, захоплено прицмокував. А тоді, крадькома озирнувшись у той бік, куди подався дід, попрохав:

— А для мене можете зробити таке? Тільки щоб не з міхурів.

— Навіщо воно тобі? — запитав Телесик. — Тобі й довбні достатньо.

— Е, не кажи. Я чого колись до полону втрапив? Татарюки тоді приловчилися і накинули мені на шию аркан. А коли я буду триголовий, то аркан зніме ці голови, а моя лишиться при мені. Зрозумів? — І Демко широко посміхнувся на думку, що виявився метикуватішим за цих витівників. Івасик закивав головою.

— Зробимо. Але це займе не один день, — попередив він. Зненацька очі його лукаво зблиснули і він нагадав: — Тільки ж дідо велів тобі загадати для нас якусь роботу.

Демко знову проявив усю свою винахідливість:

— А це хіба не робота? — хитро сказав він.

ДРУЗІ ДИТИНСТВА

Староста черкаський гнав коня вчвал. Десяток козаків ледве встигали за ним. Один лише Грицик на вигуляному степовому конику тримався поруч.

— Кажеш, назвався Менгизом? — запитав Глинський.

— Так, князю, — відказав Грицик.

— Як ви на нього вийшли?

— Ми, князю, саме їздили над Пслом по аулах. Хотіли дізнатися, що сталося з хлопцями, які помагали мені під Комишнею. І от перед Пслом завважили, як ватага татарських кайсаків налетіла