Ірена Ігорівна Карпа - Добло і зло

через нього переступатимуть. І будуть кричати: «Дік, ану забрався звідси!» А Дік і оком не змигне. Йому таке буття в центрі уваги тільки на лапу.

Гуцулу чи гуцулці, що вбили мого пса, я не бажаю нічого екстраординарного. Просто рівно такої ж смерті, яку вони заподіяли Жовтому Псу, винному перед ними хіба що своїм розміром і нефункціональністю. Бо ж не теля. Бо ж його не годиться вбити, щоби з’їсти. І яєць не несе. І в буді не сидить. І не копає його п’яний хазяїн від жалощів до самого себе. Навіщо такий дармоїд, думали гуцули. Ще, чого доброго, гавкне їм на дитину чи за куркою поженеться. Нє, ліпше вбити такого. Напровсяк. Диви, як он легко це зробити — він же довірливий, іде до тебе й не боїться. Думають Карпи, шо їм всьо можна тут! Аякже. Ми вам покажемо, як треба жити.

Не треба людей звинувачувати за те. що вони ставляться вороже до всього, чого не розуміють. Не треба їх ненавидіти, це людське. Їх треба знищувати.

Цікаво. Чи буде життя після смерті скидатися на обкладинку журналу свідків Єгови. Ну, там, де тато з мамою і з дітьми, а лев в обнімку з антилопою. Всі разом тусуються і їдять смажених курей, що ростуть прямо на деревах. Чи я щось плутаю? Коротше, якби таке сталося, мені би дуже хотілося мати в компанії Діка. Тому Боже, дуже сильно тебе прошу, не посилай його в окремий собачий рай, а пошли у наш, громадський. Ну, або в пекло, якщо мені туди дорога. Хай він там, падлюка дика, взнає, що тримінг — далеко не найстрашніші тортури на світі. Ну, і морозиво. Прибережи, Господи, нам там по парочці брикетиків пломбіру.

ВАСЯ В БОЛІВУДСЬКОМУ КІНІ

Чого в болівудському, спитаєте ви. А я вас спитаю, чи пам'ятаєте ви Васю з попередніх серій. Того самого Васю, що розмочував лаковий унітаз у шкільному умивальнику і бив мені морду? Ну от. Вам насрати. А такі речі, між іншим, так просто не забуваються. І нормальний, болівудський глядач, на відміну від голлівудського, хоче бачити не тільки те, що в героїв нарешті все стало класно і, хоч кіно про них закінчилося, але вони десь там далі живуть собі довго і жирно. Болівудський глядач хоче достеменно побачити, як саме жирно живуть ті герої, які народилися в них діти і що за історії кохання сталися у тих їхніх дітей… Звідси й хронометраж добротного індійського кіна, і довжина індійських кліпів — відео-пісня коротше десяти хвилин — моветон.

Мене, як типового болівудського глядача, до пенсії гризтиме совість за те, що не пішла в Бомбеї до кінотеатру, не поїла там індійського попкорну, не поспівпереживала, зітхаючи разом з пухкенькими, сексуальними індусочками екранним любовним колізіям, не почула, як їхні мачо-мени безпардонно регочуть з кривлянь негативних героїв. А що вже казати про реальні, життєві історії друзів чи ворогів, котрі я не встигаю подивитися? Жах і калавур. Добре, що інколи життя до нас буває милостивим і виносить на поверхню свого моря пінопластові фігурки тих, кого ти давно уже був поскладав на дні ганебного минулого.

Отже, йдемо ми якось із Васею (в сенсі, з Василісою, дівчинкою) після одної німецької фотосесії дивитися квартиру на Подолі, кандидатку на зняття. Квартира з канарейками й готовим до обвалу балконом, з трамваєм під вікнами і — як мріялося її хазяїну пердуну-кагебешнику-в-рейтузах — сімома додатковими баксами за кожного, хто лишиться у нас переночувати. Жирний варіант. Про такі деталі ми з Васею, мушу нас хоч якось виправдати, тоді ще не знали. І взагалі, що можуть важити деталі, якщо квартира — на Подолі!

От тільки зараз буде геть інша історія. Телефонний дзвінок застає нас на безлюдному в цей час, а тому цілком стерпному Андріївському узвозі.

— Альо. Прівєт. Впізнаєш? — говір суржиковий, новітня суміш районного київського гопніка з західноукраїнським рагулем.

— Нє-а, — ліниво відповідаю я.

— Як так? А ти згадуй! — рогуль у телефоні починає нахабніти. Аж заінтригував навіть.

— Ні, ви знаєте, ніхто знайомий не пригадується. Що ви хотіли? — Дистанціюватися найкраще звертанням на «ви».

— А ти згадай школу… Діскатєку… Як ти сиділа біля школи на лавочці і ламала сірнички.

— Що?! — (Псих відгонив сюрреалізмом.)

— Це такий Вася Швонько, якщо пам’ятаєш… — у його голосі закипала лють.

— А-а-а-а, Швонько! Привіт!!! — я щиро втішилася, бо справді згадала цього мого кавалера, з котрим ходила, коли мала 13 років, але ж нічого нижче поясу, а вище — будь ласка, і котрий, як він через день повторював, міг уже мене трахнути де і коли завгодно, але ж він сам цього не хотів, бо якби хотів… ну і так далі, по колу.

У Васі була достойна найглибших респектів кручена мама: маючи морочливого синочка і алкоголічно-хамовитого селюка-бюрократа чоловіка (він ще й частенько бив її, але ж терпіла — гуцульський кодекс честі), вона утримувала на собі всю родину, заробляючи гроші в Німеччині, куди пробиралася в багажниках у відчайдушних німців, що брали на себе ризик такого транспортування нелегальної мігрантки — їх же не перевіряли… Хух, видихаю. Сила сугестії в тьоті Тані була ще та. Маючи безліч інших талантів, вона могла ще й воскрешати з мертвих. Якось її синок Вася був приревнував мене до «львівських бариг» — пацанів на іномарці, що, чесно кажучи, навіть тоді видалися мені стрьомними, бо тхнули аж дужчим за львівський провінціалізмом, але коли ти живеш у Ярємчі (8 тисяч населення, включаючи т. зв. кольорові села), будь-який аутсайдер здається тобі сповненим таємниць і можливостей опівнічним ковбоєм. З одним із тих двох, з Романом, я навіть не цілувалася. Надто сильно він схожий був на сіру жабу. А я чорнявчиків завжди любила. Чорнявчик же, Тарас чи Андрій, чи щось таке, запав тоді на мою подругу, гуцульську подобу ляльки барбі. Надя її звали, як і ще чотирьох моїх інших подруг. Очевидно, ця білява довгонога Надя видавалася йому милішою й доступнішою за мене — миршаву й заумну. Та Надя не дала. І я не дала — але в щоку того цілого Романа чмокнула, зібравши все людинолюбство в жменю. Звідки в мене ця самаритянська слабкість до занедбаних і жалісних?

Вася вважав себе першим хлопцем на селі. Перепрошую, в нашому місті. Він роз'їжджав на маминій «ладі» і їв на обід кури — так називалися смажені в майонезі курячі стегенця у ті нескрутні часи. Вася передивився багато кілометрів фільмів по ай-сі-ті-ві, і на чиєсь