Джордж Орвелл - 1984

проти них звичайні звинувачення. Вони зізналися у своїх зв’язках із ворогом (тоді ворогом також була Євразія), розтраті державних коштів, убивстві кількох авторитетних членів Партії, інтригах проти лідерства Старшого Брата, які почалися ще задовго до Революції, а також в актах саботажу, що спричинили смерть сотень тисяч людей. Після того як вони в усьому зізналися, їх помилували, поновили в Партії й призначили на посади — на перший погляд, важливі, але насправді малозначущі. Усі троє опублікували в «Таймсі» довгі розвінчувальні статті, аналізуючи причини свого ренегатства й обіцяючи виправитися.

Невдовзі після того, як їх виправдали, Вінстон побачив усіх трьох у кафе «Під каштаном». Він пригадав, з яким нажаханим зачудуванням краєм ока спостерігав за ними. Вони були набагато старші за нього, релікти старого світу, майже останні великі постаті, що залишилися від героїчних днів ранньої Партії. Їх ще осявала слава підпільної боротьби та громадянської війни. Йому здавалося, що він дізнався про їхні імена раніше, аніж про Старшого Брата, хоча на той час половина фактів і дат уже встигли стертися. Але, водночас, тепер вони були поза законом, недоторканні, найпевніше приречені на знищення через рік або два. Врешті-решт, ніхто з тих, хто потрапляв у лабети Поліції Думок, не міг врятуватися. Вони були мерцями, які лише чекали, коли їх покладуть у могили.

Ніхто не сидів за сусідніми від них столами. Бути поміченим поблизу таких людей було вкрай необачно. Вони мовчки сиділи перед склянками з джином, приправленим гвоздикою — фірмовим напоєм кафе «Під каштаном». Із них трьох найбільше враження на Вінстона справила зовнішність Рудзерфорда. Він колись був славетним карикатуристом, чиї викривальні малюнки допомагали розбурхати народну свідомість до Революції і під час неї. Навіть тепер його малюнки зрідка публікувалися у «Таймсі». Це було лише імітацією його колишніх робіт — позбавлені життя та непереконливі, ці малюнки завжди були переспівом його давніх тем: бридкі нетрі, діти, що помирають від голоду, вуличні бійки, капіталісти в циліндрах — нескінченні марні зусилля повернутися у минуле. Він виглядав страхітливо: із гривою брудного сивого волосся, з мішками під очима, покраяним зморшками обличчям і товстими негроїдними губами. Мабуть, колись він був надзвичайно сильним; але тепер його велике тіло обвисло, обм’якло, роздулося, розповзлося на всі боки. Здавалося, він розламувався й розсипався, наче обвалена гора.

То був безлюдний час близько третьої години дня. Тепер Вінстон не міг пригадати, як о такій незвичній порі він міг опинитися у кафе. Воно було майже порожнє. З телеекранів лунала музика з металевим відлунням. Троє чоловіків сиділи у своєму кутку, застиглі, мовчазні. Офіціант без замовлення приніс їм наступні склянки з джином. Біля них стояла на столі шахівниця із розставленими фігурами, проте гра не розпочиналася. А тоді десь на півхвилини щось сталося з телеекранами. Мелодія, що з них лунала, змінилася, і змінився також сам тон музики. В неї вплелося щось дивне, але це було важко описати. То була незвична, тріскуча, пронизлива й глузлива нота — про себе Вінстон назвав її жовтою нотою. А потім голос із телеекрана заспівав:

Під каштаном, під розлогим

Продавали ми себе,

Я — тебе, а ти — мене,

Під каштаном, під розлогим

Розляглися ми в брехні,

Я — в твоїй, а ти — в моїй.

Троє чоловіків не ворухнулися. Та коли Вінстон знову подивився на спотворене обличчя Рудзерфорда, то побачив, що його очі наповнені слізьми. І тоді вперше, із внутрішнім незрозумілим йому тремтінням, він помітив, що в Ааронсона й Рудзерфорда зламані носи.

Трохи згодом усіх трьох знову заарештували. З’ясувалося, що як тільки їх випустили на волю, вони знову стали плести змови. На своєму другому процесі вони ще раз зізналися в усіх своїх попередніх злочинах, додавши до них цілу купу нових. Їх стратили, а їхня доля залишилася в історії Партії як застереження нащадкам. Десь через п’ять років по тому, 1973 року, Вінстон розгорнув рулон документів, який вилетів із пневматичної труби на його стіл, і побачив клапоть паперу, який, мабуть, випадково потрапив туди. Розгорнувши його, Вінстон відразу усвідомив його значення. Це було пів-сторінки, видертої з «Таймсу» близько десяти років тому, — верхня, позначена датою, частина сторінки, — і там була фотографія делегатів від Партії на якомусь конгресі у Нью-Йорку. Групу очолювали Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд. Помилитися в тому, що це вони, було неможливо — фотографія була підписана їхніми іменами.

Суть полягала у тому, що на обох процесах усі троє зізналися, що того дня вони перебували на території Євразії. Вони нібито вилетіли з потаємного аеродрому в Канаді кудись у Сибір на зустріч і нараду із членами євразійського генерального штабу, яким вони передали важливі державні таємниці. Вінстон запам’ятав дату, бо то був день літнього сонцестояння. Але, мабуть, ця історія була записана й у багатьох інших документах. З цього можна було дійти лише одного висновоку: зізнання на суді — брехня.

Звичайно, він не зробив ніякого відкриття. Навіть тоді Вінстон не вважав, що знищені під час чисток люди справді вчинили ті злочини, в яких їх звинувачували. Але тут він побачив конкретний доказ — фрагмент забороненого минулого, наче викопна кістка, яку знаходять не в тому шарі ґрунту і яка руйнує загальну геологічну теорію. Якби поширити цю інформацію, пояснити її значення, то цього було б досить, аби розпорошити Партію на атоми.

Він узявся до роботи. Як тільки побачив, що то за фотографія і що вона означає, він накрив її іншим аркушем паперу. На щастя, коли він її розгорнув, вона лежала догори ногами відносно телеекрана.

Він поклав свої записи собі на коліна й відсунув стільця, щоб опинитися якомога далі від телеекрана. Йому було неважко зберігати байдужий вираз на обличчі, і він навіть, доклавши певних зусиль, міг контролювати своє дихання, але контролювати калатання серця неможливо, а телеекран був досить чутливим, щоб його уловити. Опанований страхом, що його щось викаже, наприклад, несподіваний протяг над столом, він чекав, як йому здалося, хвилин десять. Потім, не перевертаючи фотографії, він укинув її у діру пам’яті разом з іншими використаними паперами. Мабуть, за хвилину вона перетворилася на попіл.

Це було десять-одинадцять років тому. Сьогодні він, мабуть, зберіг би ту фотографію. Дивувало, що навіть тепер, коли й сама фотографія, і та подія, яку вона відтворювала, залишилися лише у спогадах, йому видавався значущим сам факт того, що він тримав її у руках. Він подумав про те, чи послаблювався вплив Партії на минуле, якщо доказ, якого вже