Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 13

Коридори палацу були наповнені м’яким світлом полуденного сонця, що проникало крізь високі вікна. Амілія й Торін ішли поруч, не поспішаючи, мов обидва намагалися продовжити цю несподівано приємну прогулянку ще на кілька хвилин.

Вони зупинилися перед знайомими дверима кабінету Королеви. Торін галантно відчинив їх і легким жестом запросив Амілію пройти першою.

Усередині, за великим столом, як завжди спокійна і велична, сиділа Її Величність. Але цього разу на її обличчі не було звичної серйозності — лише широка, вкрай задоволена усмішка.

— Що ж, усе як я й хотіла! — мовила вона майже з тріумфом. — Чудова була розмова в саду? М-м?

Амілія миттєво знітилася. Почервоніла так, що здавалося, ось-ось вибухне. Вона перевела погляд на Королеву з надією, що та мала на увазі щось інше… будь-що інше! Але ні. Вона мала на увазі саме це!

— Ну і що? — продовжила Королева з нестримним запалом. — Запросите мене на ваше весілля?

Амілія зойкнула подумки й майже фізично відчула, як сором огортає її з голови до п’ят. На мить вона здавалося ось-ось втратить рівновагу, але вчасно Торін легенько підхопив її під руку, не даючи їй з глухим стогоном обвалитися на підлогу.

— Ну що ви, Ваше Високосте! — з удаваною обуреністю вигукнув він. — Хіба я гіден руки леді Мотбайн?

Королева засміялася. І весело, і трохи хитро.

— Схоже, в цій компанії соромно тільки тобі, Аміліє, — мовила вона з теплом. — Але не переймайся. Я просто радію, коли люди щасливі. Навіть якщо вони поки що цього не визнають.

Амілія вже не знала, куди подіти погляд. Вона бурмотіла щось нерозбірливе, поки Торін стояв поряд, явно насолоджуючись ситуацією.

І хоч її серце билося так голосно, що вона ледве чула, що відбувається довкола, в глибині душі все ж щось тепло ворухнулося — щось, що ні Королева, ні навіть Торін не могли би висміяти. Щось... надто важливе, щоб озвучити.

Після кількох хвилин жартів й обмін поглядами поступилися місцем звичній робочій атмосфері. Королева вмить змінилася: від її теплої усмішки залишився хіба відблиск, а в голосі з’явилися владні, чіткі інтонації.

— Добре, повеселилися — тепер до справ, — мовила вона, нахиляючись до паперів на столі. — Леді Мотбайн, я переглянула звіти, які ви залишили в останнє. Все виглядає більш ніж відмінно. І все ж, у мене є до тебе одне доручення… дещо незвичне.

Амілія насторожилася, але лиш кивнула, чекаючи на продовження.

— Хочу, щоб ти особисто передала ці документи до Архівної Ради. Там зараз триває перегляд справ, пов’язаних із подіями на південному кордоні. Я не довіряю комусь із радників — занадто багато в них «випадково» загублених пергаментів останнім часом.

— Архівна Рада? — перепитала Амілія. — Але ж це…

— …в самому серці палацових підземель, — підтвердила Королева. — І так, туди не часто ходять. Саме тому я довіряю це тобі. Більше нікому.

Торін, який стояв збоку, дещо насупився, почувши про підземелля, але не втручався.

— Коли має бути передача? — спокійно спитала Амілія, приймаючи конверт з позначкою особливої важливості.

— Сьогодні після обіду. До того часу, гадаю, ви обоє ще трохи погуляєте палацовим садом, чи не так? — знову з’явилась та сама хитра усмішка.

— Ваша Величносте… — буркнула Амілія, однак не змогла стримати легкої усмішки у відповідь.

— І ще… — Королева додала вже серйозніше. — Будьте обережні. Я не можу точно сказати чому, але… з кожним днем мені дедалі менше подобається атмосфера в цих стінах.

Амілія стисло кивнула, заховавши документи до внутрішньої кишені камзола.

— Все буде як слід. Я подбаю.

— У цьому я й не сумніваюся, — м’яко мовила Королева.

Торін же мовчки провів її поглядом — вочевидь, він щось відчував теж. І це "щось" не було приємним.

Вийшовши з кабінету Королеви, Амілія й Торін мовчки рушили в бік сходів, що вели до палацового саду. Декілька хвилин вони йшли мовчки — здається, кожен заглибився у власні думки. Лише тоді, коли пройшли повз величезну мозаїку із зображенням перших засновників Імперії, Торін озвався:

— Знаєш, я нечасто буваю тут, у серці столиці, але щоразу, як ступаю цими коридорами… маю відчуття, що стіни стежать за кожним моїм кроком.

Амілія усміхнулася краєчком губ.

— Можливо, ти просто не звик до тиску великої політики. Тут кожен погляд, кожна усмішка мають друге дно.

— Ти говориш так, наче сама не належиш до цього світу.

— Може, й так, — зітхнула вона. — Мені все ще легше тримати меч, ніж розшифровувати посмішки аристократів.

Торін усміхнувся, але знову замовк. Вони вийшли в сад — повітря було напрочуд свіже для палацових околиць. Ранкове сонце проривалося крізь крону дерев, малюючи візерунки на мармурових плитах під ногами.

— Ти справді збираєшся йти в Архівну Раду сама? — раптом спитав він.

— Звісно. Хіба я виглядаю так, ніби потребую охорони? — з удаваним викликом відповіла Амілія.

— Не про це. Просто... — він вагався мить, — мені не подобається, що Королева довіряє тобі такі речі. Це означає, що вона підозрює щось серйозне.

— Думаєш, я не відчуваю? — тихо мовила вона. — В палаці знову з’являються ті, кого колись проклинали. Старі шрами не загоїлися, Торіне.

— І саме тому ти маєш бути обережною. Я знаю, що ти сильна, але сила не завжди допомагає проти тих, хто діє зсередини.

— Дякую за турботу, — вона поглянула на нього тепліше, ніж зазвичай. — Але це мій обов’язок.

— Якщо так... дозволь мені тебе супроводити. До Архівної Ради.

Амілія здивовано звела брови.

— Хіба в тебе немає справ?

— Маю. Але зараз важливіша твоя безпека.

Вона вагається, але врешті зітхає й кивком погоджується:

— Гаразд. Але без пафосу, Торіне. Я не дівчина, яку треба рятувати.

— Та хто б сумнівався, леді Мотбайн, — усміхнувся він. — Але дозволь мені хоча б відчинити перед тобою двері.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍