Максим Іванович Кідрук - Де немає Бога

Лоуренсова борода знову засмикалася. Він уявив, як учинив би шмаркач, якби на його місці сидів Брендон Бартон. Кривозубий виблядок уже, напевно, звивався б, немов ужалений, на мигах випрошуючи автограф. І напудив би від щастя в штани, якби на додачу вициганив ще й селфі.

— Паскудство, — прошипів Лоуренс.

Він стиснув кулаки та спробував заспокоїтися. Відволіктися. Перестати згадувати те, що сталося під час Супербоулу. Думати про щось хороше, наприклад, про бої в Пекіні. Та було вже пізно: спогади, неначе скинутий зі сходів килим, розгорталися самі собою. Лоуренс пригадав, як шалено калатало серце, коли його команда вишикувалася перед вирішальним розіграшем. М’яч — на позначці один ярд. До залікової зони «Ренегатів» рукою дістати. Рахунок — 24:28 на користь бостонців[49], «Загарбникам» потрібен тачдаун. Велетенський електронний годинник за спинами захисників «New England Renegades» відраховує час до закінчення матчу… 49… 48… 47 секунд. Один ярд. Один довбаний ярд! Лоуренс пам’ятав, як скоса кинув погляд на бокову лінію «Ренегатів», де заціпеніли Білл Вентрон і його помічники, й зміркував, чому тренер «Ренегатів» не бере тайм-аут, аби зупинити час[50]? 44… 43… Якщо м’яч перетне лінію, рахунок стане 31:28 на користь «Загарбників»… 42… 41… і в «Ренегатів» просто не залишиться часу, щоби спробувати відігра…

Деренчання телефона повернуло ресивера до тями. Лоуренс поліз до кишені, приклав мобільний до щоки.

— Так?! — гарикнув він.

— Воу, — пролунало в динаміку. — Чого такий злий?

— Нічого… — Лоуренс видихнув. — А, йди нахер! Просто поганий настрій.

— Йо, то я тобі зараз його поліпшу! Я знайшов собаку, про якого ти навіть не мріяв. Сунь Чи просить шістнадцять куснів.

— Дорого. Що за собака?

— Буллі кутта[51].

— Пакистанський мастиф?

— Ага! Справжній диявол, Ларрі, справжній диявол! І щоб я здох, коли перебільшую. Він на моїх очах роздер ведмежа.

— Ведмежа? — Лоуренс звів брови. — Ти сказав «ведмежа»?

— Так!

— Звідки вони взяли ведмедя?

— Чувак, це Китай. Я не знаю, звідки вони взяли ведмедя, проте не здивуюся, якщо наступного року вони тренуватимуть псів на драконах. Коротше, слухай, і нехай твоє…

— Почекай, — Лоуренс перебив співрозмовника, все ще не розуміючи причину захвату: — Скільки тому ведмежаті?

— Ну, бля, ну, чувак, я не Стів Ірвін, я не знаю. Рік, півтора, може, трохи більше. Я не шарю у ведмедях. Воно було десь удвічі важче за мастифа.

Лоуренс ледве стримався, щоб не присвиснути. Вдвічі важче за дорослого буллі кутта. Триста? Триста п’ятдесят фунтів[52]? Він відчув, як збудження, неначе бульбашки, попливло крізь шлунок до грудей і далі до шиї.

— Гарді, то яке це, в сраку, ведмежа?!

Той, кого назвали Гарді, самовдоволено пирхнув.

— Ну, я сказав «ведмежа», бо це був не зовсім дорослий ведмідь, розумієш? Щоб ти раптом не подумав, що наш мастиф прикінчив триметрового грізлі.

Він промовив «наш». Наш мастиф. Бульбашки, що розпирали горлянку, стали гарячими. Від збудження в Лоуренса закололо в очах.

— Загриз на смерть?

— Менш як за хвилину, чувак. Я поліз по телефон, щоб зняти для тебе відео, але коли ввімкнув камеру, знімати вже не було чого: буллі кутта перетворив ведмедя на килим. Присягаюся, скільки шукаю для тебе собак, ще такого не бачив: через п’ять хвилин ведмідь мав такий вигляд, наче його вантажівкою переїхало. Від нього нічого не лишилося! — Гарді аж похлинувся. — Пес так ошалів, що китайці не могли витягти його з ями. Притиснули рогачами до підлоги, і тільки після того хазяїн надягнув на нього щось типу гамівної сорочки. — Гарді замовк, але Лоуренс чув його збуджене дихання. — Пам’ятаєш Ганнібала з «Мовчання ягнят»? Пес був точно як він, коли його забирали з рингу.

— Хто хазяїн?

— Якийсь австралієць, живе в Індії. Яка різниця? Сунь Чи вже про все домовився.

— Хто ще приїжджає цього року? — запитав ресивер.

— Девелін із Окленда з новим бультер’єром. Іще Блейк — пам’ятаєш його? — чортів гівнюк обіцяє привезти свого бандога. Герст хвалився в мережі гуль-догами. Ну, ще кілька пітбулів будуть — як завжди. Ага, ледь не забув: старий Джо Декер везе ірландського стаффордширського бультер’єра, і я раджу придивитися до нього уважніше.

— Чому?

— Зараз завантажу відео. Місяць тому проходили бої в Гуанджоу. Ірландець загриз алабая.

— Та ти, бляха, гониш!

— Анітрохи. На псяру ніхто не ставив, судді навіть думали скасувати бій, типу, велика невідповідність габаритів, але Декер наполіг, мовляв, мій собака, що хочу, те й роблю. Йо, брате, сам побачиш. Ще та м’ясорубка. Собаки гризлися годину, й ірландець так вимотав алабая, що той ледве стояв. Під кінець бійки тер’єр до кісток позривав м’ясо з його задніх лап, а потім, коли алабай геть здувся, виждав момент і одним укусом перетяв яремну вену.

— Уф! — Лоуренс збуджено засопів. — Чекаю на відео.

— Треба трохи часу. Тут хріновий Інтернет.

Ресивер зиркнув на годинник. 11:52. Посадка вже мала би початися. Лоуренс сподівався, що Гарді встигне завантажити ролик до того, як його покличуть до ґейта.

— Ти коли прилітаєш? — запитав Гарді.

— За розкладом близько півночі, але виліт затримують. Мабуть, буду пізніше. Номер готовий?

— Звісно! Я тебе зустріну.

— Гаразд, тоді до зустрічі.

Лоуренс сховав телефон і взяв до рук планшет. Від нетерплячки хлопець вистукував ногою по підлозі, проте від Гарді нічого не надходило. Через хвилину до Лоуренса наблизилася дівчина в довгій синій спідниці, синьому жакеті зі значком у вигляді орла з розкинутими крилами на лацкані та білому хіджабі.

— Пане Ґрейс, перепрошую за затримку та прошу вас пройти на посадку.

Лоуренс подивився на неї.

— Якщо я відійду від зали, зв’язок із мережею розірветься, так?

— Так, пане.

— А в літаку?

Арабка вибачливо всміхнулася:

— На жаль, на наших літаках поки що немає можливості користуватися Інтернетом.

Лоуренс, невдоволено роздувши ніздрі, підвівся.

— Я ще чимось можу вам допомогти? — запитала дівчина.

Ресивер відвернувся до неї спиною, закинув на плече сумку та попрямував до виходу. Біля дверей зупинився і швидко надрукував у Месенджері:

Lawrence Grace 11:56

ще довго?!

мені вже час на літак

Hardy Sullivan 11:57

сраний Китай, ще не завантажилося!

Lawrence Grace 11:57

ну ти даєш!

скільки ще?

Hardy Sullivan 11:57

пише, 25 хвилин

але це може бути година

Лоуренс Ґрейс вишкірився, проте відписувати не став. Тримаючи планшет під пахвою, він вийшов із VIP-ложі й закрокував до входу в телескопічний трап.

Міжнародний аеропорт Дубай Зала очікування перед гґейтом С32, Термінал 3

Ще хвилину потому, як чоловік, що заговорив до неї, пішов із зали очікування, Анні Янголь не вдавалося викинути його образ із голови. Слабкий запах