Віктор Петров (Домонтович) - Дівчина з ведмедиком

привід до тисячі турбот. Почавши з заяви, що в кімнаті, де прибирає мила Танюся, така дбайлива, така уважна й ретельна, ніяк не може бути блощиць, — Мар'я Семенівна, щоб зробити для Танюсі щось приєлше і не образити її пропозицію послуг відмовленням, уміла находити підозрілі плями й крапки, які неодмінно треба було обслідувати. В жодній кімнаті не гаялася прибиральниця так довго, як в номері у Тихменєвих. Інші курортники нарікали на Танюсю, що вона десь пропадає і в них цілі дні кімнати лишаються неприбрані.

З приїздом Мар'ї Семенівни навіть спокій Мустафи було порушено. Мустафа звичайно сидів на карачках коло свого кошика з виноградом та берами і дрімав; у спеку він ішов десь у холодочок спочивати, і кожен сам повинен був одважувати собі винограду, скільки йому було треба. Мустафа в торгівлі не любив, щоб його турбували зайвими турботами. Після того як Мустафа необережно для себе запропонував Мар'ї Семенівні: "Скажи, какой тібє фрукт наравиться, я достану", — Мар'я Семенівна щодня кликала Лесю, Зину, радилася зі мною, з господинею, що таке замовити Мустафі. І Мустафа, замість дрімати коло корзини, або ж спочивати в холодку, покірно плентався шукати мускату олександрійського, рожевої шашлі, дамських пальчиків, груш, кизилю чи горіхів.

Мар'я Семенівна, стомивши всіх і стомлена сама, лишившись серед своїх, жалілась, що їй навіть і тут в Криму, де вона хгіла б не знати ніяких піклувань, не дають спочити, нагромаджуючи на неї масу зайвих справ і прикрих обов'язків.

— Чи не думаєте Ви, — питала в мене Зина, — що добрість то є велике для людей лихо? Через свою добрість мама страждає сама й примушує страждати інших!

— Може, Ви й маєте рацію, — відповідав я, — але Ви стоїте перед дуже необережним висновком, що треба бути лихим і уникати доб-рости, щоб не примушувати людей страждати.

— Хто знає, — замітила Зина, — чи не так воно справді й є! Проте візьміть на увагу, що висновок належить не мені, а Вам.

6

Я плаваю непогано, Зина чудесно, а Леся хоч і вміє плавати, та далеко від берега ніколи не відпливає. Зина ж любить попливти далеко, на півгодини, на годину.

Мар'я Семенівна жалілась мені й просила:

— Ви догляньте. А то я страшенно турбуюся за Зину. Вона запливає бозна як далеко. Тому я й на берег з ними не ходжу, щоб не бачити цього безглуздя й не хвилюватись. Я, було, спочатку забороняла їй робити це, та хіба ж вона послухається?

Леся, щоб дурно не марнувати часу, бере з собою на пляж яку-не-будь книжку і читає нам уголос. Тепер вона читає Гетеву "Іфігенію в Тавріді". Ми лежимо на гальці і слухаємо історію Артемідиної жре-кині, що колись блукала з іншими дівчатами, напевне, і в цих місцях.

Тишу моря стрекотінням мотору торочить білий човен. З парку чути дикий крик осла, що на ньому для забавки возять дітей. Гудуть оси, шукаючи поживи: винограду або ж солодких перестиглих груш. На розпеченій гальці білими драглями м'якне медуза, що її, бавлячись, викинули на берег хлопчики.

Зині досить швидко обридають німецькі вірші Гетевої трагедії. На її думку, геллени були простіші, суворіші і глибші, ніж ця санти-менталізована чорнява, перефарбована з білявої Доротеї, Іфігенія, новий варіянт Фавстової Маргарита.

Зина йде до моря й ногою пробує температуру води, її темне засмалене тіло смуглявої дівчини з сухорлявими ще плечима і довгими ногами на тлі розпеченої сірої гальки й зелено-синього моря нагадує постать Іфігенії. Зина простягає руки, ніби готуючись пливти і, обернувшись до мене, питає:

— Пливемо?!.

Море її вабить більше, ніж німецька трагедія з гелленського життя. Я дивлюсь на неї й кажу:

— Ви з простягненими руками ніби Іфігенія.

Так, це Іфігенія стояла на березі з простягненими руками, прагнучи далеких невидимих берегів, і алмаз перстеня блищав на пальцях руки, тонких і загострених.

Леся процитувала: — "Weh dem, der fern von Eltern und Gschwis-ter ein einsam Leben fiuhrt".

"Горе тому, що живе самотнім життям далеко від батьків і сестер".

Зина жваво у відповідь на процитований рядок і мої слова каже:

— Тільки не це! Коли й Іфігенія, то не Гетева!.. Зина не припускала, щоб грекиня простоювала, як це описує Гете, цілі дні, дивлячися на море, що відокремлює її від батьків, рідного дому, любих серцю людей; щоб вона нудьгувала за Батьківщиною, закинена в самотність далеких каменів, білої гальки і піни синіх хвиль, і слухала, як назустріч її зідханням тільки хвилі приносили глухі згуки... Ніби якась Доротея, або ж Маргарита, тоді як Іфігенія — це жрекиня суворої богині, що їй офірували криваві людські жертви. Зині ця справжня Іфігенія була більше до вподоби.

Леся збирається сперечатись, їй, мовляв, зрозумілий сум одірваної од батьків Іфігенії, — але Зина перебиває Лесю:

— Що до мене, то мені вже обридло стояти тут... І політе Миколайовичу, годі Вам, попливли!

Ми пливемо. Я "на саженки". Зина — лівим боком Ми пливемо повільно й розмірено. За змахом змах, і з коленим змахом відходить від нас берег, купальня, пляж, засіяний рожевими тілами. Струнка мечеть і біла церква, дерева парку й будинки за деревами все меншають і меншають. Море тихе й прозоре. Ми лягаємо на спину і хвилі нас м'яко гойдають. На поверхні вода, нагріта сонцем, особливо тепла. Я питаю:

— Зино, може назад?

— Що Ви! Вперед, тільки вперед!

Ми пливемо: пляж і парк тепер на віддаленні — тільки вузенька сіра й зелена стрічка внизу темно-зеленої яйли, що сірі скелі її верхів'їв огорнено в блискучу синяву.

Питаю:

— Назад?

— Ні за що!

Ми відпливли дуже далеко: таким привабливим здається мені звідціля далекий берег. Я волів би лежати на пляжі, слухати Гетеву "Іфігенію", ніж, як оце, опинитись у морі на самоті й знати, що ні на чию допомогу нема