Софія Юріївна Андрухович - Амадока

й інших, вона змусила Хвильового припинити листування з Зеровим. Їхня дружба раптом оніміла.

Хвильовий каявся, визнавав ідеологічні й політичні помилки, шкодував через заклики орієнтуватися на Европу і розривати стосунки з Росією, а ще — що підтримував ворожі літературні групи на кшталт «неокласиків».

До його артистичного, істеричного, спланованого самогубства залишилось ще 7 років. Він думав, що зможе самогубством вплинути на розвиток ситуації. Мав певність, що зможе багатьох врятувати. Не сумнівався, що його життя — важливе. І що тим важливішою стане його смерть.

Григорій Яковенко — селянський письменник, ображений на «сивих олімпійців», який розпочав «літературну дискусію» — взимку 1935 року сумлінно збирав на Донбасі матеріяли для книжки «Історія шахти Ілліча». Його бентежила чорна скоринка на припорошеній снігом, потрісканій землі. Шахтарі розмовляли з ним неохоче, були зазвичай тяжкі й понурі, і він постійно відчував якусь невиразну провину, яку вперто намагався не помічати. Там його й заарештували просто в гуртожитку № 2 тієї шахти, історію якої він збирався писати.

Під час слідства працівниця секретно-політичного відділу НКВД УРСР Гольдман з’ясувала, що він «був активним учасником контрреволюційної української націоналістичної організації і знав про підготовку терористичних актів проти керівників партії та радянського уряду». Його звільнення означало б величезну загрозу, стверджувала Гольдман.

Під час слідства Яковенко відкидав будь-які звинувачення. Його позбавили волі на 4 роки і відправили до київської в’язниці.

Про подальшу долю Григорія Яковенка більше нічого не відомо.

Яків Савченко, який на початку 1920-х полишив поезію і взявся за літературну критику, був автором двох полемічних книжок, спрямованих проти відстоюваних Хвильовим і Зеровим цінностей: «Азіятський апокаліпсис» і «Проти реставрації греко-римського мистецтва». Крім цих книжок, він писав статті, в яких викривав хитрість та ворожість, мляву буржуазність неокласиків. «Я тут не переказую науки неокласиків. Вони її не мають. Вони її не вміють створити — ні з чого. Та й самі вони, — хоч і дуже „учені люде“, — вигадати сякої-такої — про людське око, — теорії невдатні. А, може, з властивого їм „такту“ і не хочуть починати небезпечне діло з „теоріями“, бо надто вже ясно, з яких рівчаків тече неокласична „цілюща“ вода».

Літературна дискусія примножила творчий запал і плідність Савченка. Його статті, що в них він сповідує соціологічний метод, іскрять особистим заанґажуванням і відчуттям наповненого сенсом життя. Критик впадає в раж від власних формулювань і аналізу, збуджується від свого гумору: «Родословна українських неокласиків — формальна, подекуди й ідеологічна, — стара, як світ: Авраам роді Ісаака, Ісаак роді Іакова, Іаков — 12 синів, а ці 12 разом вилупили спочатку Зерова, потім Якубського, а вже нарешті двох близнюків, М.  Рильського й П. Філіповича».

Вночі 17 вересня 1937 року Якова Савченка розбудили і оголосили про його арешт. Окрім співробітників НКВД, був присутній двірник Нізельський, який, стараючись зберігати відповідний до ситуації вираз обличчя, уявляв собі, що він у церкві на Службі Божій. У розбурханому ліжку кліпала почервонілими очима молода дружина. Під час обшуку було вилучено докази: рукописи, листи, книжки, фотографії.

1 жовтня Савченкові повідомили, що його звинувачують в участі «в антирадянській націоналістичній організації», в рамках служіння якій він провадив «шпигунську, шкідницьку і терористичну діяльність» проти радянської влади.

Головною підставою для цього звинувачення була короткотривала праця для газети «Україна». Її публікували під час Директорії в Кам’янці-Подільському.

1 листопада 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: найвища міра покарання — розстріл.

Наступного дня Якова Савченка розстріляли.

Дмитро Загул, ще навчаючись у чернівецькій класичній гімназії, сам перекладав фрагменти «Енеїди» Верґілія, Горацієві сатири, «Пісню про дзвін» Фрідріха Шіллера. Перекладав Гайне, Ґете, Байрона, Андерсена-Нексе, Бехера. Так само, як і безліч німецьких романсів, покладених на музику Бетховеном і Шубертом. Серед них, наприклад, «Бабака» з п’єси «Ярмарок у Плундрерсвейлерні». Цю пісню співав маленький савойський хлопчик, який блукав Німеччиною з дресированим бабаком, що підсвистував мелодії, допомагаючи заробляти гроші їм із господарем на прожиток.

Поезія символіста Загула була просякнута відчаєм і безнадією, понурим містицизмом. Згодом він доклав зусиль, щоб власною лірикою наздогнати карколомні темпи бадьорого Жовтня, але виходило у нього непереконливо. Його перестали видавати окремими збірками, тому Дмитро Загул взявся за критику.

Знавець мов і літератур, перекладач, у своїй брошурі «Література чи літературщина?» він писав: «Тільки незадоволення сучасним станом речей, непогодження з нашою сучасною дійсністю штовхає декого з наших митців на той шлях, що на ньому в своїй мистецькій творчості стоять неокласики. Вчитайтеся тільки в їхні твори і ви побачите навіч, як далеко хочуть вони втікти від нашої дійсности, які вони самітні в сучасному соціяльному оточенню».

Вибираючи цитати з поезій неокласиків, що стосувалися самотности й бажання вирватись назовні, Загул підбивав підсумки: «Отака самотність — наслідок одірваности від реального ґрунту, від народу. В наші часи побідна мистецька самотність може перейти в приховану ворожість до „бруду“, до „плебсу“, до того profanum vulgus, що його римський поет Горацій, улюбленець Зерова, „ненавидить“ і „держить осторонь“ од себе. Наші неокласики стоять на подібній позиції відчуження від маси, на позиції оборони перед наступом мас на їхнє „святая святих“, на їх мистецтво, де вони відпочивають душею від „бруду життя“».

1933 року Дмитра Загула звинуватили в націоналізмі і засудили на 10 років концтаборів. Ув’язнення він відбував у Забайкаллі, на залізничній станції Урульґа. Там працював редактором газети «Строитель Бама» і літературним оформлювачем в агітбригаді. Після переведення на Колиму, був асистентом фельдшера, помічником маркшейдера, заготівельником деревини, обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків, обмірником забоїв, днювальником у бараку.

Коли термін ув’язнення закінчився, Загулові повідомили, що оскільки жодних розпоряджень з центру немає, йому доведеться залишатись у концтаборі.

Влітку 1944 року він помер на Колимі від паралічу серця.

Володимир Коряк (справжнє ім’я — Волько Давидович Блюмштейн) — керівник кабінету радянської літератури Інституту Тараса Шевченка і один із найбільш послідовних літературних критиків соціологічного методу.

Про нього казали, що має дві душі: одну — котячу, другу — заячу. Він був дрібненький, прудкий, сутулий, вічно заклопотаний. Пристрасний промовець, він вирізнявся тим, що у своїх критичних статтях порівнював легкий і пінистий імпресіоністичний стиль із зашкарублими й пласкими трактуваннями. «Творчість не є певний спосіб пізнання дійсности, — наприклад, цілковито безапеляційно стверджував Коряк. — Часткові наслідки мистецької творчости використовуються, як джерело пізнання суспільної ідеології й матеріяльної дійсности певної доби. Але завдання мистецтва зовсім інше; воно є знаряддям емоційного поширення від людини до людини й на широкі маси клясової ідеології».

30 вересня 1937 року його виключили з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не побажав роззброїтись проти Радянської влади». 1 жовтня його заарештували. 21 грудня, під час суду йому винесли найвищу міру покарання за контрреволюційну діяльність. 22 грудня Володимира Коряка