Стівен Кінг - 11/22/63
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Знаходився весь розпашілий від жару, і якась жінка годувала мене шматочками льоду, і вони смакували божественно. То була ЖІНКА ЗІ ШРАМОМ, інколи її звали Сейді.
Знаходився на унітазі в кутку кімнати, без жодного поняття, як туди потрапив, виливаючи з себе мало не галони пекучого водянистого лайна, бік мій болів і стугонів, коліно в мене ридало. Пам’ятаю своє бажання, я мріяв, щоб хтось мене вбив.
Знаходився, намагаючись вилізти з ліжка, бо мушу зробити щось конче важливе. Мені здавалося, доля всього світу залежить від того, що я мушу зробити. Там був ЧОЛОВІК У КОВБОЙСЬКОМУ КАПЕЛЮСІ. Він мене вловив раніше, аніж я встиг впасти на підлогу, і допоміг знову лягти в ліжко. «Рано ще, синку, — сказав він. — Ви ще надто слабкий».
Знаходився у балачці — чи в намаганні балакати — з парою полісменів у формі, котрі прийшли поставити мені запитання про моє побиття. На нагрудному знаку в одного з них написано було ТІППІТ. Я намагався сказати, що йому загрожує небезпека. Намагався сказати, щоб він стерігся п’ятого листопада. Місяць був правильний, а число ні. Я не міг згадати правильної дати і почав у відчаї бити себе по дурній голові. Копи перезирнулись, здивовані. НЕ-ТІППІТ покликав доглядальницю. Медсестра з’явилася разом з лікарем, лікар зробив мені укол, і я відплив.
Знаходився, як я слухаю Сейді, як вона читає мені спершу «Джуда Непомітного», потім «Тесс д’Ебервіл»[631]. Я ці історії знав, і слухати їх знову було втішливо. В одному місці, слухаючи «Тесс», я дещо згадав.
— Я змусив Тессіку Келтроп залишити нас у спокої.
Сейді підняла очі від книжки:
— Ти маєш на увазі Джессіку? Джессіку Келтроп? Ти змусив? Як? Ти пам’ятаєш?
Але я забув. Згадка спливла геть.
Знаходив себе, як я дивлюся на Сейді, як вона стоїть, дивиться крізь моє маленьке вікно на дощ надворі і плаче.
Але здебільшого я перебував у загубленому стані.
ЧОЛОВІК З КОВБОЙСЬКИМ КАПЕЛЮХОМ був Діком, але одного разу я подумав, що він мій дід, і це мене дуже сильно налякало, бо дідусь Еппінг вже був мертвий, і…
Еппінг, це ж моє прізвище. Тримайся його, наказував я собі, але спершу мені це не вдавалося.
Кілька разів мене відвідувала якась ЛІТНЯ ЖІНКА З ЧЕРВОНОЮ ПОМАДОЮ. Іноді я думав, що її звуть міз Мімі; іноді думав, що міз Еллі; а один раз був певен, що це Айрін Раян, котра грала бабусю Клемпет у «Селюках з Беверлі»[632]. Я їй сказав, що викинув свій мобільник у ставок.
— Він тепер спить там з рибами. А мені так би хотілося, щоб той гад був зараз у мене.
ЮНА ПАРА приходила. Сейді сказала:
— Подивися, це Майк і Боббі Джилл.
Я промовив:
— Майк Коулсло.
ЮНАК сказав:
— Дуже близько, містере Е.
Він усміхався. А по щоці в нього сповзала сльоза.
Пізніше, приїжджаючи в «Едемські перелоги», Сейді й Дік зазвичай сиділи зі мною на дивані. Сейді брала мене за руку й питала:
— Як його звуть, Джейку? Ти ніколи не називав мені його імені. Як же ми зможемо його зупинити, якщо не знаємо, хто він і де він мусить бути?
Я сказав:
— Я його усиню. — Я старався з усієї сили. Від цього в мене заболіло в потилиці, але я постарався ще дужче: — Я його зупиню.
— Ви без нашої допомоги й блощиці не в змозі зупинити, — сказав Дік.
Але Сейді була мені надто дорогою, а Дік занадто старим. Та й не мала вона йому про це розповідати, перш за все. А втім, може, все гаразд з цим, бо він їй насправді не повірив.
— Містер Жовта Картка зупинить вас, якщо ви вв’яжетеся, — сказав я. — Я єдиний, кого він не може зупинити.
— Хто це такий, містер Жовта Картка? — спитала Сейді, нахиляючись до мене, беручи мої руки в свої.
— Я не пам’ятаю, але він мене не може зупинити, бо я нетутешній.
От тільки він мене зупиняв. Чи не він, а щось. Доктор Перрі казав, що моя амнезія неглибока й тимчасова, і він був правий… але лише почасти. Коли я силкувався пригадати щось найважливіше, в мене дико починала боліти голова, кульгава хода ставала геть калічною, спотикливою, а зір туманився. Найгіршою була тенденція раптом засинати. Сейді спитала в доктора Перрі, чи це не нарколепсія. Він відповів, що, либонь, ні, але я подумав, що в нього занепокоєне лице.
— Він прокидається, якщо ви його погукаєте або струснете?
— Завжди, — сказала Сейді.
— Це зазвичай трапляється, коли він розстроєний, бо не зміг чогось пригадати?
Сейді підтвердила, що саме так.
— Тоді я майже певен, що це минеться так само, як минається його амнезія.
Врешті-решт — помалу-потроху — мій внутрішній світ почав змикатися з зовнішнім. Я вже знав, що я Джейкоб Еппінг, учитель, і якимсь чином я потрапив сюди з майбутнього, щоби завадити вбивству президента Кеннеді. Спершу я намагався викинути з голови цю ідею, але занадто багато я знав про інші часи, і ці знання не були уявними. То була реальна пам’ять. «Роллінг Стонз», слухання в Сенаті з приводу імпічменту Клінтона, палаючий Світовий Торгівельний Центр, Кристі, моя проблемна і проблематична екс-дружина.
Одного вечора ми з Сейді дивилися «Битву»[633] і я раптом згадав, що я зробив з Френком Даннінгом.
— Сейді, я застрелив людину, перед тим як приїхати до Техасу. Це було на цвинтарі. Він збирався замордувати всю свою сім’ю.
Вона дивилися на мене широко розплющеними очима, з роззявленим ротом.
— Вимкни телевізор, — попросив я. — Актору, котрий грає сержанта Сондерза, не пригадую його імені, відіб’є голову гвинтом вертольота. Прошу, Сейді, вимкни телевізор.
Вона послухалась, а потім опустилася на коліна переді мною.
— Хто збирається вбити Кеннеді? Де цей вбивця в той момент буде?
Я старався з усієї сили, я навіть не заснув, але пригадати не міг. Я проїхав від Мейну до Флориди, це я пам’ятав. У «Форді-Санлайнері», чудовий був автомобіль. Я поїхав з Флориди до Нового Орлеана, а з Нью-Орлеана я приїхав у Техас. Згадав, як, перетинаючи кордон між штатами зі швидкістю сімдесят миль за годину по шосе № 20, я слухав по радіо пісню «Янголе земний, чи будеш ти моєю»[634]. Я згадав щит з написом: ТЕХАС
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «11/22/63», після закриття браузера.