Рей Бредбері - Із праху посталі

— Ось так уже краще, — сказав Тімоті, висолопивши кінчик язика між зубами й поволі записуючи неквапливі слова матері.

— Проблема в тому, — втрутився примарний пасажир, — що люди мають повірити в нас лише до певної міри! Якщо вони повірять у нас надто сильно, то почнуть кувати бойові молоти й гострити кілки, робити розп’яття й шліфувати дзеркала. Прокляття на нашу голову, якщо ми зможемо, прокляття на нашу голову, якщо — ні. То як же воювати і водночас не показувати, що воюємо? Як заявити про себе, не привертаючи багато уваги? Як сказати людям, що ми не померли, хоч і поховані належним чином?

Темний батько задумався.

— Розпорошитися, — промовив хтось.

Присутні за столом як один обернулися, щоб глянути, з чиїх вуст пролунала пропозиція. Тімоті. Він підвів очі, розуміючи, що заговорив мимохіть.

— Повтори, будь ласка, — звелів Батько.

— Розпорошитися, — сказав Тімоті, заплющивши очі.

— Продовжуй, дитя моє.

— Ну, — сказав Тімоті, — подивіться на нас, ми всі в одній кімнаті. Подивіться на нас, ми всі в одному Будинку. Подивіться на нас, ми всі в одному місті!

Тімоті замовк.

— Ну? — сказав закутаний у саван Батько.

Тімоті пискнув, як мишка, і миша вискочила з-під його лацкана. Павук на шиї затремтів. Ануба здійняла лемент.

— Ну, — сказав Тімоті, — у нас в Будинку не так багато місця для всіх листків, які падають з неба, для всіх тварин, які ходять у лісі, для всіх кажанів, які літають у небі, для всіх хмар, які приносять дощ. У нас залишилося всього кілька веж, одну з яких зараз займають примарний пасажир і його медсестра. Ця вежа зайнята, й у нас залишилося тільки декілька ящиків для старого вина, у нас залишилося тільки декілька шаф для найтонших ектоплазм, у нас зосталося лише трохи місця в стінах для нових мишей, у нас зосталося лише декілька кутів для нової павутини. А раз так, то ми повинні знайти спосіб розпорошити душі, розселити люд із Будинку в безпечні місця по всій країні.

— І як ми це зробимо?

— Ну, — сказав Тімоті, відчуваючи, що всі витріщилися на нього, бо, зрештою, він був лише дитиною, яка роздавала усім цим стародавнім людям поради, як їм варто жити, точніше, вийти у світ і продовжувати своє неупокоєне існування.

— Ну, — продовжував Тімоті, — в нас є одна, хто може цим зайнятися. Здатна обнишпорити країну в пошуках душ, порожніх тіл і життів, і коли знайдуться великі, хоч і неповні, посудини й крихітні, наполовину порожні склянки, вона зможе взяти ці тіла та спустошити ці душі, звільнивши місце для охочих мандрувати.

— І хто ця особа? — хтось запитав, знаючи відповідь наперед.

— Особа, яка може допомогти нам розселити душі, зараз на горищі. Вона спить і снить, снить і спить, десь далеко там, і мені здається, якщо ми попросимо її допомогти нам у пошуках, вона не відмовить. А поки давайте подумаємо про неї і познайомимося з тим, як вона живе, як мандрує.

— То хто ж вона? — запитав інший голос.

— Її ім’я? — промовив Тімоті. — Звісно ж, Сесі.

— Так, — виголосив прекрасний голос, який порушив тишу під час наради.

Заговорив її голос із горища:

— Я буду, — сказала Сесі, — тою, хто сіє вітер, закладаючи насінину квітки десь у майбутньому. Я братиму по душі за раз, щоб заглянути з нею в кожен куточок та знайти для неї найкраще місце. У декількох милях звідси, далеко за містом, є порожня ферма, яку покинули кілька років тому під час піщаної бурі. Ану ж оберімо добровольця серед усіх наших чудернацьких родичів. Хто зробить крок уперед і дозволить мені перенести його у віддалене місце, на цю порожню ферму, щоб стати там головним, ростити дітей та існувати осторонь небезпеки міст? Хто це буде?

— Чому б, — пролунав голос серед гучного лопотіння крил у віддаленому кінці столу, — чому б не мені стати першим? — мовив дядько Ейнар. — Я вмію літати і можу дістатися туди сам, якщо, звісно, ти мені в цьому допоможеш, якщо візьмеш мене за душу та розум і поведеш.

— Точно, дядьку Ейнаре, — відповіла Сесі. — А й справді, ти в нас крилатий, якраз підходиш. Готовий?

— Так, — відповів дядько Ейнар.

— Ну що ж, — сказала Сесі, — почнімо.

Розділ 15

Дядько Ейнар

— Це ж займе лише хвилинку, — наполягала миловидна дружина дядька Ейнара.

— Я відмовляюся, — сказав він, — і для мене це займе лише секунду!

— Я гарувала від досвіта, — провадила вона своє. — А ти палець об палець не вдариш, щоби мені допомогти? Збирається на дощ!

— То хай собі збирається, — він підвищив голос, — я не хочу, щоби мене торохнула блискавка через твоє прання.

— Ти ж можеш це зробити граючись, я й оком не встигну кліпнути! — мовила дружина.

— Повторюю ще раз: я відмовляюся. — Широкі, немовби парусинові крила дядька Ейнара нервово й обурено зумкотіли за його спиною.

Вона тицьнула йому тонкий шнурок, на який були прищеплені зо дві дюжини щойно випраних речей. Він з огидою покрутив його.

— Ось до чого я докотився, — ображено бубонів собі під ніс Ейнар, — ось до чого, ось до чого, ось до чого!

Після довгих днів і тижнів пошуків серед вітрів, огляду земель і занедбаних ферм Сесі врешті знайшла покинуту ферму та спорожнілий будинок. Вона й відправила його сюди довгим транзитом, щоби він міг знайти дружину і прихисток від світу, котрий більше не вірив у них. І так він застряг тут.

— Не плач, бо ще більше намочиш прання, — сказала дружина. — Нумо злітай і просуши його. Уже за мить все скінчиться.

— Просуши його, — перекривив він жінку глухим і глибоко ображеним голосом. — Байдуже, чи рине злива, чи гряне грім!

— Якби сьогодні було сонячно і погожо, мені б і на думку не спало про таке тебе просити, — розважливо заперечила вона. — А так, якщо ти не допоможеш, то вся моя праця буде дарма. Хіба що, я спробую розвісити в домі…

Це спрацювало. Якщо він щось і ненавидів, то це те, коли прання гірляндами, стягами звисало по кімнатах, і тоді йому доводилося плазувати, щоб дістатися куди-небудь. Дядько Ейнар змахнув своїми величезними крилами.

— Тільки не далі загорожі! — промовив він.

— Гаразд! — закричала вона.

Вихор… і він злетів угору, зголоднілі за небом крила наче смакували повітря, як він з ревом уже промайнув над своїм фермерським обійстям, а за ним у повітрянім гуготінні та вилясках крил туго випинався шнурок із