Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

— Поліно Львівно, ви на тлі хворої дитини перебуваєте. Давайте на дурниці не відволікатися.

Вона тут же змінила вираз обличчя, почала розповідати про Йосипа.

Прощалися душевно. Я пообіцяв з’явитися за день, але в разі чого просив негайно повідомити мене по робочому телефону.

Лаєвська кивнула в бік папірця, заткнутого за трельяж, там був записаний мій робочий телефон:

— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю. Не хвилюйтеся.

Заходив я до Поліни Львівни зрання, а в обід пролунав дзвінок. Але не від неї.

Телефонувала Єва Горобчик.

— Михайле Івановичу, ой, приїжджайте скоріше, пояснювати ніколи, швидше!

Я навіть не спитав — куди їхати? Зрозумів — до Поліни Львівни.

Наш хлопець на мотоциклі підкинув у момент.

Залітаю в хату — там ціле збіговисько. Зусель Табачник, Довид, Єва Горобчик, Малка Цвинтар. Галасують по-своєму.

Я крикнув поверх них:

— Усім мовчати! Де дитина?

Вони замовкли, як застрелені.

У тиші заговорила Єва:

— З дитиною все гаразд. Вона спала. Зараз, напевно, вже не спить, грається. З нею Поліна Львівна.

Вступив Довид:

— Євко, мовчи, дурна! Тут твого діла нема. Я — законний дід хлопчика. А ви всі ніхто. Я буду казати.

Я зрозумів, що особливо страшного, тобто смертельного, тут нічого немає. Тому заспокоївся.

Порадив й іншим:

— Ну, кажіть, тільки по черзі. Я зараз на хлопчика гляну і вислухаю.

У кімнаті, де був Йосип, сиділа Поліна Львівна. Вона мирно шила якийсь виріб. Хлопчик на ліжку, обкладений подушками, щоб не впасти на підлогу, грався з ведмедиком. Побачив мене — зрадів. Схопив свого ведмедика за лапу і різко кинув угору на знак вітання. Я підскочив у потрібному напрямку, зловив. Перекинув хлопчикові. Він теж зловив.

Я, хоч і порушив інструкцію проти карантину, обійняв Йосипа, розцілував.

Поліна Львівна тихенько сказала:

— Це я попросила Єву вас викликати. Ідіть до них. Я тут побуду.

Я повернувся до кімнати. Сів за стіл. Поклав перед собою руки. Міцно поклав, долонями вкарбувався. Демонстративно, звичайно.

Кажу:

— Ну, давайте. Слухаю. Але попереджаю по-доброму. У хаті хвора дитина. Майте на увазі.

Довид виступив уперед.

І тут я зрозумів, що вони всі переді мною вишикувалися в ряд. Вигляд був кумедний.

— Що ви вишикувалися в ряд, сідайте. Сидячих місць вистачає. Сідайте, Довиде Срулевичу. І ви, товариші, теж займайте місця.

Ніхто не зрушив з місця.

Довид почав:

— Я тут на правах найближчого кровного родича. Я — дід Йосипа. Ви, Михайле Івановичу, користуючись частково своїм службовим становищем, почасти моїм тяжким станом у зв’язку з трагічною загибеллю мого зятя і хворобою моєї рідної дочки Белли, привласнили собі мого рідного онука Гутіна Йосипа. І тепер замість того, щоб його лікувати, як усіх радянських дітей, замкнули його в хаті Лаєвської Поліни Львівни. Я на вас буду скаржитися і вимагати назад свого онука.

Я вислухав виступ Басіна. Чистісінька маячня. Згідно покивав, рукою погладив скатертину плетену. Пройшовся кілька разів пальцем навколо візерунка.

Кажу:

— Ще щось хочете додати, Довиде Срулевичу?

Басін мовчав.

— Тоді наступний. Хто наступний? Може, ви, громадянине Табачнику?

Зусель мовчав. Переступав з ноги на ногу, ворушив губами, але до себе, не назовні.

— Добре, наступний. Громадянка Горобчик? У вас що?

Єва мовчала. Дивилася мені просто в очі без думок, без виразу.

— Тоді залишаєтеся ви, громадянко Цвинтар, здається?

Але Малка теж мовчала, руки під фартухом на животі склала і мовчить, як колода. Хитається, а мовчить.

Я розлютився.

— Та сідайте ви, цирк тут улаштовуєте! Просто клоуни-акробати. Ану сісти! Всім сісти!

Так гаркнув — аж луна відбилася від самої стелі.

Заплакав Йосип. Вискочила Поліна з шитвом у руках.

Розсілися хто де. Але довкола мене утворили порожнечу. Як навмисне. За столом я сам.

Євка — підвіконня підперла задом, за моєю спиною. Зусель — у мене перед обличчям, на табуреті біля грубки. Довид — поруч із ним на маленькому ослінчику.

Малка пробелькотіла:

— Ой, мені погано. Я трошки приляжу. — І згорнулася на тапчані.

Поліна пішла до хлопчика. Нічим свого подиву та іншого не виявила. Тільки глянула, як усі вгамувалися. Задоволена, кивнула мені, і попливла.

— А щоб нікому не було погано, не треба піднімати ґвалту. Чого ви сюди приперлися? Якщо через те, про що казав Довид, то це дурня несусвітня. Їдьте, звідки приїхали. Якщо ще щось, викладайте. Але часу у мене нема, щоб з вами балакати. У мене час — робочий. Службовий. Ну?

Тоді заговорила Єва. Я спеціально на її голос не повернувся всім тулубом, а тільки трохи налаштувався вухом.

— Довид спочатку до вас додому пішов, а там Люба йому сказала, що хлопчик тут. Він — сюди. Тут Поліна Львівна. Вона мене відправила вам телефонувати.

Мені вже уривався терпець:

— Зрозуміло. Нащо тут уся мішпуха?[4] Ну, Довид — гаразд. Хоч і маячня. А Табачник? А ви з Малкою? Ви що, обов’язково хороводом ходите? По-одному, як люди, рухатися не здатні?

Довид каже:

— Ми за своїм прийшли.

Я загорлав, незважаючи на обставини:

— Хто це «ми»? Ви назвіть поіменно, Довиде Срулевичу, хто це «ми»! Поіменно! У нас колективні скарги не приймаються.

Довид назвав. Причому загинав пальці по ходу:

— Я — раз. Зусель — два. За дорученням Белки. Від її, значить, імені. Уповноважені. Це три.

Я розвернувся до Євки:

— А ви, Єво, входите у подальший обрахунок, чи як?

Єва каже:

— Ні. Я — проти. І за Малку відповім. Вона теж проти.

Я підвівся і підійшов до Малки. Вона робила вигляд, що спить. Я торкнув її за плече — ввічливо.

— Малко, ви за чи проти?