Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

порятунок — отже, так воно і є! Дмитро Федорович не міг помилятися, та й дядечко Василь Костянтинович запевняв, що господар замку Ян Тарновський — надійна людина: родич все ж таки... Отже, захистить і прикриє.

Вони їхали вже близько години, ніхто їх не переслідував. Поступово зменшили крок, щоб дати коням відпочити: по пухкому килиму потемнілого листя, не надто щільно присипаного ніздрюватим снігом, пересуватися було важкувато. Густо пахло перегноєм і сирою деревиною.

Раптом спереду долинув приглушений тупіт копит. Маленький кортеж княгині завмер, очікуючи. Між деревними стовбурами, порослими зеленим мохом, замигтіли блакитні із золотим однострої, заблищала й задзвеніла добре начищена збруя. Під кронами дерев луною розносилися вигукування, тупіт і брязкотіння зброї. Коли зустрічний загін воїнів порівнявся з кортежем, Олена сміливо виїхала вперед і мовила:

— Вітаю вас! Хто ви такі?

— І вам доброї дороги! — відгукнувся очільник загону. — Ми служники пана Яна Амора Тарновського, поспішаємо в Лиски–над–Лабою, щоб забрати відтіля княгиню Олену–Єлизавету–Катерину Острозьку.

— Хвала Богові, нарешті приспіла підмога! Тепер князь Сангушко врятований, — звеселився Остап.

— Ні, у нас наказ тільки щодо княгині Олени–Єлизавети–Катерини Острозької. Що ж стосується князя Дмитра Сангушка, то йому допомагати в жодному разі не можна: адже він — державний злочинець.

— Я без чоловіка нікуди не поїду! — миттєво обурилася Олена.

— Як вам буде завгодно, пані! То що ж, ви відмовляєтеся їхати з нами?

— Я ж сказала, що нікуди без чоловіка їхати не збираюся...

— Що ж, пані, тоді ми залишаємо вас.

— А як же Дмитро Федорович? — захвилювався Остап.

— Не можу знати, — по–конячому мотнув головою очільник загону.

— Тоді повертаємо! — скомандував Остап, і кортеж княгині миттю виконав наказ. Копита коней зачавкали по мокрій землі, періодично вистрілюючи фонтанами рідкого бруду. Воїни Тарновського не рушили з місця. Проскакавши трохи, Олена із затаєною надією озирнулася назад, але побачила, що зустрінуті воїни один за одним повертають туди, звідки приїхали. Незабаром вони зовсім зникли. Тоді княгиня на мить відчула, що тут і зараз відбулася надзвичайно мерзенна зрада...

Маленький кортеж скакав назад по торфовищу між валунами й вузлуватим деревним корінням, що стирчало з–під землі. Гілки хльостали по обличчях. Олені навіть сучком роздерло щоку до крові.

Але їхні зусилля виявилися марними. По вулицях розташованого неподалік містечка сновигали помічники Адама Кухти й козаки Мартина Зборовського. Ясна річ, кортеж княгині був негайно оточений і роззброєний. Служників і Олену зв'язали, але княгиня відбивалася настільки енергійно, що оксамитовий берет зрештою злетів з її голови, з–під нього випали світлі довгі коси.

— Та це ж жінки! — здивовано вигукнув хтось із служників Зборовського.

— Тягни її до хазяїна, — скомандував інший.

Княгиню зі зв'язаними руками привели до пана Мартина. Ледь глянувши в її змарніле обличчя, поляк уривчасто кинув:

— Розв'язати зараз же! Це є княгиня Острозька!

Служники поспішно виконали наказ. Зборовський вклонився їй і мовив якомога поштивіше:

— Я виконую наказ короля. Що ж до вас, пані, то ви вільні.

— Мене не потрібно було звільняти! — зухвало викрикнула Олена.

— Гнів затьмарив ваш юний розум, княгине. Ви просто не все розумієте.

— Де мій чоловік — Дмитро Федорович, князь Сангушко?! — продовжувала вона в попередньому зухвалому тоні.

— Такі справи, пані... Я завжди намагаюся доправляти злочинців живими, щоб їх по заслузі винагороджував кат. Однак моє щире бажання служити справедливості не завжди можна вдовольнити. Втім, у злочинців лишається їхній особистий вибір... У цьому разі злочинець князь Сангушко обрав...

Зборовський не встиг договорити, бо, не дослухавши його, княгиня дременула геть.

— Схопити її! — скрикнув пан Мартин.

Один з прислужників легко наздогнав Олену, згріб в оберемок і спробував підняти. Але молоденька княгиня виявилася не настільки беззахисною, як здавалося на перший погляд. Вона звивалася й викручувалася всім тілом, немов кішка, подряпала слузі обличчя, навіть примудрилася розквасити йому ніс і вкусити за щоку. Попри безсумнівну перевагу в силі, воїн ледь справлявся з розлюченою жінкою й лише голосно сопів, ухиляючись від маленьких кулачків. Нарешті він не витерпів і кинув Олену додолу, вхопив за волосся і вже замахнувся для хльосткого удару, як почув окрик хазяїна:

— Не сміти!!! Ти що собі дозволяєш, дурню?! Це ж княгиня!

Служник розгубився й послабив хватку. Олена миттю вкусила його за руку.

— А–а–а!.. — завив той і розтиснув пальці. Княгиня спритно схопилася на ноги й кинулася геть. Але злетівши на невеликий пагорок, помітила двох вершників, до сідла одного з яких було приторочене неживе тіло.

Нещасна завмерла на місці, упізнавши рідні риси... Не думаючи більше ні про що інше, вона кинулася до вершників. Та не добігши буквально двох кроків, зупинилася, немов укопана.

— Ні–і–і!!! — чи то заволала, чи то заскиглила нещасна. Здавалося, розум зараз же покине її.

Дмитро Федорович вже не дихав, його посинілі ноги були босими, лівий рукав колись розкішного жупана й усі самоцвітні ґудзики відірвані, біла батистова мереживна сорочка почервоніла від крові, що сочилася із численних ран. На поясі бовталися порожні піхви: мабуть, князь бився до останнього, доки шабля не випала з його ослаблих пальців...

Розглядаючи скалічене тіло обожнюваного чоловіка, Олена не розуміла, що з нею коїться. В голові паморочилося, коліна підкошувалися, серце стискалося від жаху, болю й жалості до коханого. Перш ніж Дмитро Федорович тужливо застогнав, Олена знепритомніла і впала на землю.

— Пане, та вона ж не дихає!!! — закричали підоспілі служники.

— Пся крев, що ви з