Анатолій Георгійович Олексин - Дуже страшна історія

мовити, чоловік? Узяв і зник… Нащо ти це сказав? І Племінника намовив сказати те саме? Подумай як слід, не поспішай,

Гліб не поспішав. Він мовчав.

— Так, так, так… — сказав я вже з погано прихованою погрозою.

— Гаразд… Я тобі… Всю правду…

— Саме так: правду, саму тільки правду! Нічого, крім правди!

— Інакше б ти сюди… А так ти одразу… І всі поїхали…

— Давай дещо підсумуємо, — сказав я. — Виходить, ти дуже хотів, щоб ми сюди приїхали. І щоб зацікавити нас, сказав, ніби все сталося тут, на цій дачі, насправді, а не було вигадане дідусем.

— Авжеж…

— А чому тобі так дуже хотілося, щоб ми приїхали?

В цей час підійшла Наташа Кулагіна. І тихо промовила:

— Алику, лишилося зовсім мало часу.

— Вважай, що ти вже їдеш до своєї мами! — вигукнув я. — Скоро вона обніме тебе…

Покійник почув мої слова. І чи то з надією, чи то із сумнівом сказав:

— «Впадуть темниці — і свобода зустріне радо біля входу». Страх, значить, ще не забив йому памороки: він пам'ятав вірші Пушкіна. Не дуже точно, проте пам'ятав.

— Авжеж, зустріне! — підтвердив я, — Ще кілька хвилин — і я виведу вас звідси…

— Як Данко? — спитав Покійник.

Гостра спостережливість підказала мені, що він сумнівається. Захотілося скоріше ошелешити всіх своїми знахідками й відкриттями.

— Ти пам'ятаєш фразу із «начерку» Миронової? — спитав я Гліба.

— Яку?..

— У ній не було нічого особливого. Але вона дещо нагадала, й у мене тоді майнула одна думка! Я навіть запам'ятав її дослівно. Там було сказано про Нінель: «Напередодні, тобто в суботу, вона переїздила в новий будинок і застудилася…» Виходить, Нінель вселилася в зовсім новий будинок?

— Мені чергова в школі… А потім вона сама… По телефону…

Хіба в зовсім нових будинках бувають телефони? Їх ставлять уже потім, пізніше. Майже завжди так буває. Звідки ж вона телефонувала? І дозволила нам їхати сюди без неї? Чи, може, вона з температурою тридцять вісім і п'ять пішла в автомат?

— Я вам усе… Я зараз…

— Нема часу! Мотиви злочину поясниш потім. В електричці! А зараз дивись мені в очі. Кажи правду, саму тільки правду, нічого, крім правди: де вихід звідси? Або накажи Племінникові! Адже це ти його намовив?

— Я зараз… Я вас… Не турбуйтеся…

«Усе проаналізував я, а визволителем буде він?» — різонула мене прикра думка.

Гліб уже хотів був кинутись у темряву. Але доля забажала, щоб чергова думка блискавкою сяйнула мені! Рішучим порухом руки я зупинив його.

— Наташо! — вигукнув я. — Покажи-но свій рукав!

— Слідство потребує речових доказів? — в'їдливо запитав Покійник з виглядом покійника. Він усе ще не вірив, що ми виберемося з підвалу.

Я торкнув Наташин рукав. Серце мені закалатало так, що це почули всі й повернулися у мій бік. А може, їм просто було цікаво, що я виявив на її рукаві? Це я подумав пізніше. А тієї хвилини взагалі ніяких думок у мене не було: я тримав її руку в своїй…

— Алику, нема часу, — сказала вона.

Я не хотів квапитися. Але її слова повернули мене на землю.

Вирішували хвилини! До електрички часу лишалося зовсім мало. Зовсім мало! А на Наташу чекала вдома хвора мама…

Думка моя знову запрацювала: «Якщо ця фарба замазала їй рукав, виходить, слова «Небезпечно! Не підходити!» були написані кимось незадовго до нашого приходу: фарба ще не встигла висохнути. Так, так… І Гліб, здається, гукнув тоді: «Не підходьте!..» Значить, треба негайно підійти!»

Я підбіг до фанерного щита, відкинув його. Точніше сказати, відтягнув… Він затуляв собою двері. Я штовхнув їх, і вони знехотя зарипіли. Старі, перехняблені, вони, видно, не замикалися, — в цьому було наше щастя: Племінник не міг замкнути їх. Двері насилу піддалися, відкриваючи нам шлях на волю!

— Прошу! Виходьте! — вигукнув я.

І глянув на Наташу.

Вона відповіла мені поглядом, сповненим вдячності і навіть… Та, може, це мені здалося.

Покійник кинувся до виходу…

Ледь помітним порухом руки я затримав його:

— Нехай перші вийдуть жінки!

«І діти», — мало не додав я за звичкою.

Світло несміливо просочилося в підвал. Мені здавалося, що це світло нашого цілковитого визволення!

Але як часто життя ставить на шляху несподівані перешкоди!

Підвал не хотів випускати нас з своїх чіпких вогких обіймів. Старі двері, оббиті іржавим залізом, не зачинялися, але й не відчинялися. Із скреготом проїхавши трохи по кам'яній приступці, вони наче вросли в неї і не рухались далі. Просвіт між стійкою і дверима був дуже вузький.

— Треба пролізти, — сказав я. — Перші вийдуть жінки…

І вказав на Наташу.

Вона не сперечалася, не пропонувала поступитися місцем іншим, щоб показати, яка вона добра й благородна. Ні, нічого й ніколи вона не робила напоказ!

Тоненька й струнка, вона не «пролізала», не «протискалася» між дверима й цегляною стінкою, а мовби звільнилася, вирвалася з їхнього полону — і опинилася на вулиці. Вона зробила це красиво, не напружуючись і не бентежачись.

— Тепер Миронова! — сказав я.

Навіть тут вона діяла як відмінниця: розважливо, серйозно, не кваплячись. Спершу зміряла уважним поглядом просвіт між стіною і дверима. Потім огляділа свою постать. Щось прикинула, вирахувала собі… А потім підняла руку:

— Можна мені скинути пальто?

Скинула й полізла… Миронова й тут виконувала наказ: вона старанно долала перешкоду і рапортувала мені як начальникові:

— Лишилося тільки півспини… Лишилося плече! Лишилася рука… Все гаразд: нічого не залишилось!

Перший застряв Покійник. Він виявився найтовстіший, як він сказав, — «найкремезніший» серед нас.

— Забагато