Наталя Кобринська - Дух часу

відваги тут до того признатися. Він не раз з нею танцював, не раз слідив за нею блискучими очима, але все-таки менше крутився коло неї, як другі. «Що єго ту завело? — спитала вона себе. — Чи то чистий припадок? чи, може, заставлені нею сіті на кого другого, єго, власне, зловили?» На кождий раз приїзд єго сильно потривожив її мислі.

Другий день перейшов як усе. Третього дня прийшла попадя з дітьми і Стефан з ними, а далі він. сам почав приходити.

То уже щось більше давало до мисленя. Темрява, залягаючи її. душу, зачала як би рідшати, а поодинокі лучі світла заходили до дна її душі. Апатичні її дотепер занятя набирали значіня, житя і барви. Спершу були хвилі, коли, навчена сумними досвідами, вона відпирала насуваючіся нові надії, але само постепенне єго зближене напирало на неї новою хвилею вражінь і житя.

Ах! як блискучі, повні запалу мав він очі, коли раз у городі на попівстві зірвав і подав її польний романець. Який зворушений був єго голос, коли говорив, що романець — ворожбит любові та просив, аби собі поворожила на єго листках, і як посмутнів він, коли вона сказала, що не має на кого ворожити!

— Позвольте, я на вас загадаю, — сказав він, хапаючи її за руку і притискаючи до своїх уст. Вона насилу тримала в руках маленьку квітку і вимовляла слова ворожби: «лю… бить не лю… бить». «Не любить!» — сказала нарешті, обриваючи два листки нараз.

— Ні! — підхопив він скоро. — Романець говорить за мною. Ви обірвали два листки на кінці. Ви не хочете знати, що я вас люблю, що я був би найщасливійший з людей, якби ви хотіли бути моєю жінкою…

Хоть уся кров бухнула їй до голови, вона заховалася майже цілком спокійно.

— Ви знаєте, — відповіла вона тихим голосом, — знаєте, що я сирота і, як більша частина сиріт, не маю ніякого маєтку…

— Знаю се, — підхопив він скоро, — але я маєтку не хочу; я потребую лише кілька соток, при тім числю на свою і вашу родину.

Галя мало не крикнула, учувши таке. Кілька соток! родина! Як можна було бути так недосвідченим чоловіком і уважати то все за річ маловажну!

Вони стояли на кінці стежки, посиланої опадаючим листєм. Перед їх ногами лежав обірваний романець, а над ним шнур відлітаючих журавлів. Журавлі видавали сумні прощальні голоси, а засмученій дівчині здавалося, що вони забирають її супокій, всі сни і надії.

Стефан був сильно блідий від внутрішнього зворушеня, а вона ледви могла вимовити: «Пробуйте…» і швидко пішла від него.

* * *

Карта обернулася! По поезії наступила проза: дійсність нещасного положеня виглянула з-під рожевих листків. Тепер уже не було бесіди про взаємні склонності серця, лише чи можна буде тих, так конче до щастя потрібних, кілька соток роздобути. Журилися тим усі. Журилася Галя, журився Стефан, журилася мама і брат, що зараз по освідчинах завізваний був на фамілійну раду. Єму потрібно було шість соток.

І о тоту суму, котру не одна велика дама видає на оден вечір, на одну сукню, розбилася ціла будучність бідної дівчини. Мати не могла уже нічо з задовженого свого грунту витягнути, а брат давав лише третю частину.

Але материна любов спонукала матір до кроку смілого і непевного. Стиснувши серце і замкнувши на все очі, вона рішилася поїхати і вижебрати потрібний гріш.

Сумно вона вибиралася в тоту дорогу і довший час її не було. Аж нарешті вернула, — вернула так, як можна було надіятися, з нічим. Подоляне оказалися ще найліпшими, бо обіцявши трохи гроша, сказали, що дали би більше, але довги за свого зятя недавно заплатили. Другі вимовлялися недостатками, хлопцями в школах, то підростаючими дівчатами, що ростуть, як «жидівська лихва», і не оглянешся, коли сімнайцята весна завітає. Правда, кожда газдиня обіцяла щось з дому на весілє, але тут треба було — грошей.

Стрібувавши всего, вони уже нічо більше не могли зробити і мусили все здати на Стефана. «Будьте спокійні!»— казав він, прощаючися з Галею.

Аби чоловік не знати які пережив прикрі досвіди, то все він рад вірити свому добру, аж доки не згасне послідня іскра надії. Щирі, симпатичні Стефанові слова успокоїли Галю. Вона єму вірила. Вона навіть не питала себе, чи любить его. Вона знала лишень, що з ним була би незвичайно щаслива і весела і що він не міг би мати ліпшої від неї жінки. Якась неограничена вдячність як для того, що вирятував їй житє, панувала над всіма її чувствами. Він вертав їй давню, дитинну доброту серця і нищив жаль до людей і до світа. Через него вона могла бути щаслива і спосібна ущасливити других. А хто ж міг мати до того більше права, як не він сам?..

Вони прощалися ненадовго, бо на кождий спосіб він мав о котрім часі вернути.

* * *

Доля усміхнулася на хвилю, аби завдати ще сильнійший удар в саме серце.

Час приїзду Стефана минув. Галя не хотіла ще тратити надії, але він все-таки не приїжджав. Недармо чекала, плакала і молилася, час ішов, а єго не. було…

Аж нарешті прийшло від него письмо — письмо гірке, нещасне, плачуче. Він, прощаючися з нею, прощався і з своїм щастєм навіки…

Гірка іронія викривила її уста. Огонь горів у печі, — вона, здавивши письмо, кинула його в поломінь.

«Всі, всі вони однакі, що до одного… — вирвалося з її зболілої груді. — Вихваляються енергією і відвагою, а як прийде стати до боротьби з житєм, то готові придавити в собі найсердечнійші чувства… Кілько-то любовних слів він мені не наговорив, а утік, коли узрів, що не заплачу єго довгів! Говорить, що не міг би дивитися на любу людину, котрої долю не можна забезпечити відповідно, а лишає тоту людину саму собі, най