Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Він відчуває той пакуночок у кишені. Звідти вгору по руці струмує незнаний жар і ще густіше червонить йому обличчя. Тепер його пориває розстебнути коміра, як перед тим — звести. В роті знов з’являється гіркуватий присмак води з малиновим сиропом. Карл Йозеф витягає пакуночка з кишені. Так, безперечно. Це його листи.

Тепер мав би вже, врешті, настати вечір і вщухнути оцей дощ. Багато що мало б змінитися на світі, і сонце, може, ще пошле сюди останній промінь. Крізь дощ дихають на лейтенанта таким рідним духом луки і лине самотній поклик невідомої пташини, ніколи її тут не було чутно, здається, наче опинився в незнайомій місцевості. На вежі в місті вибиває п’яту, виходить, минула рівно година — не більш як година. Чи йти повільно, чи швидко? Час посувається дивною, незбагненною ходою, одна година — ніби цілий рік. Б’є чверть на шосту — а ти пройшов якихось кілька кроків. Карл Йозеф починає крокувати швидше. Він переходить колію, тут уже видно перші будинки міста. Дорога веде повз кав’ярню, єдиний на все місто заклад такого роду з модними обертовими дверима. Може, зайти сюди, випити навстоячки коньяку й піти собі? Карл Йозеф заходить.

— Швидше, один коньяк, — каже він біля буфету.

Він не скидає кашкета й шинелі. Кілька відвідувачів підводяться. Чутно стукіт більярдних куль і шахів. Офіцери гарнізону сидять у сутінку ніш. Карл Йозеф не бачить їх і не вітається. Найважливіше — це коньяк. Лейтенант блідий; блякло-білява касирка по-материнському всміхається йому зі свого підвищеного місця і зичливою рукою кладе біля келишка грудочку цукру. Карл Йозеф випиває коньяк одним духом. І відразу ж замовляє ще келишок. Замість обличчя касирки він бачить лише мерехтіння білявих кіс та дві золоті коронки в кутиках її рота. У нього таке враження, наче він робить щось заборонене, і він не розуміє, чому заборонено випити два келишки коньяку. Врешті-решт, він уже не учень кадетського корпусу. Чого ця касирка дивиться на нього з такою чудною усмішкою? Погляд її очей барви морської води, як і вугільно-чорні брови, йому прикрі. Він одвертається й дивиться в залу. Там у кутку біля вікна сидить його батько.

Атож, це справді окружний начальник, і що, зрештою, в тому аж такого дивного? Він сидить тут щодня, від п’ятої до сьомої, читає «Фремденблатт» і відомчу газету й курить вірґінську. Все місто про те знає ось уже три десятки років. Окружний начальник сидить у кутку, дивиться на свого сина й ніби усміхається. Карл Йозеф скидає ківера й підходить до батька. Старий пан фон Тротта коротко зиркає на нього з-за газети, не відкладаючи її, й каже:

— Ти від Слами?

— Так, тату!

— Він віддав тобі твої листи?

— Так, тату!

— Сідай, будь ласка!

— Слухаюсь, тату!

Окружний начальник нарешті кладе газету, спирається ліктями на стіл, повертається до сина й каже:

— Вона дала тобі дешевий коньяк. Я завжди п’ю «Геннесі».

— Візьму це до уваги, тату!

— До речі, пий зрідка.

— Так, тату!

— Ти ще трохи блідий. Роздягнися. Там майор Крайдль, він дивиться сюди!

Карл Йозеф підводиться і вітається до майора, вклоняючись.

— Він був нечемний, Слама?

— Ні, славний хлопець!

— Ну, отож-бо!

Карл Йозеф скидає шинелю.

— Де ж ті листи? — питає окружний начальник.

Син дістає з кишені пакуночок. Старий пан фон Тротта бере його. Зважує на долоні правої руки, відкладає набік і каже:

— Чималенько листів.

— Так, тату!

Тихо, чутно лише стукіт більярдних куль і шахів та як надворі ллє дощ.

— Післязавтра ти їдеш на місце служби! — каже окружний начальник, дивлячись у вікно.

Несподівано Карл Йозеф відчуває на своїй правиці сухорляву руку батька.

Рука окружного начальника лежить на лейтенантовій, холодна й кістлява. Лейтенант втуплює очі в стіл. Він червоніє. Він каже:

— Так, тату!

— Рахунок! — гукає окружний начальник і приймає свою руку з синової. — Скажіть панні, що ми п’ємо лише «Геннесі», — зауважує він офіціантові.

По рівній, як натягнута струна, діагоналі йдуть вони через усю залу до дверей — батько й за ним син.

Коли вони повільно простують вологим садом додому, вже лише крапає з дерев, лагідно й співуче. З воріт окружного управління виходить вахмістр Слама в шоломі, з рушницею, до якої прикріплено багнета, й зі службовою книгою під пахвою.

— Слава Ісусу, любий Сламо! — каже пан фон Тротта. — Нічого нового, еге ж?

— Нічого нового! — повторює вахмістр.

Казарма стояла в північній частині міста. Вона замикала собою широку й добре втрамбовану дорогу, яка за її червоною цегляною будівлею починала нове життя й вела в імлисту далину. Здавалося, що цісарсько-королівська армія спорудила цю казарму тут, у слов’янській провінції, як символ могутності Габсбурґів. Навіть цій прадавній дорозі, що стала така широко-розлога внаслідок вікових мандрів багатьох поколінь слов’ян, вона поставила перепону. Дорога мусила звернути. Вона обігнула казарму. Навіть з найдальшої північної точки міста, в кінці вулиці, звідти, де будинки чимраз меншали й зрештою ставали сільськими хатами, ясного дня можна було бачити аж ген віддалік широку склепінчасту чорно-жовту браму казарми, обернуту до міської смуги, мов велетенський герб Габсбурґів — знак погрози чи захисту, чи того й того водночас. Полк стояв у Моравії. Проте складався він не з чехів, як можна