Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

— Зайдеш?

Вони опинилися перед низькою хвірткою, що вела до гарненького маленького садка. На доглянутих клумбах росло безліч різноманітних квітів, серед яких Міколай упізнав лише троянди. У глибині садка стояв невеликий дерев’яний будиночок, з комина йшов дим, а двійко дітлахів гралися на траві. Це все було так неправдоподібно, так дивно... Малий спочатку вирішив, що Меланія його просто дурить. Вони проминули хвіртку та увійшли до будиночка. Там жінка середнього віку на невеличкій газовій плиті смажила деруни, а малюки, що вбігли ще перед ними, стояли поруч і нетерпляче чекали своєї пайки.

— Хоцес делун? — спитали його замість привітання. Питала дівчинка років п’яти, і вона явно сподівалася, що гість відмовиться. На жаль, він хотів.

— Звичайно! — Міколай відповів з дивним ентузіазмом. Живіт у нього наче прилип до хребта. Він був такий голодний, що з’їв би навіть суп із цвітної капусти чи гриби в сметані, яких терпіти не міг, і слова б не сказав.

— Мамо, це мій однокласник Міколай, — представила його Меланія. — Моя мама, — це вже було до нього.

— Ти справді будеш дерун? — спитала мама Меланії.

— Якщо можна, — Малий сам здивувався, що так сказав. Досі за аналогічних обставин він завжди казав «Дякую, я не голодний». Але деруни, які мама однокласниці саме знімала зі сковорідки, були такі гарні, рум’яні і так чудово пахли, що цього разу він забув про сором’язливість.

— Та звісно! Чим багаті, — почув він і за мить уже наминав присипаного цукром хрусткого деруна. У душі він розраховував на добавку, та малеча (хлопчик був іще менший за дівчинку) смикала маму за спідницю, негайно вимагаючи обіду. Гостинність гостинністю, а деруни люблять усі.

Трохи втамувавши голод, Міколай роздивився навколо. Хоч у будиночку було тіснувато, зате чисто й охайно. Під стінами стояли два дивани (зараз складені), посередині стіл, у невеликій ніші — імпровізована кухня. Коли хлопець попоїв, його ще пригостили чаєм. Меланія вже сиділа коло нього й обідала. Між ковтками вона невпевнено посміхалася. Коли дівчина відсунула тарілку, Міколай почав збиратися.

— Я ще в житті не їв таких смачних дерунів! — щиро сказав він, уставши з-за столу. — Дуже дякую!

Мама Меланії вдячно всміхнулася.

— Мені вже час. До побачення, — попрощався Малий.

— Мелю, зріж для Міколаєвої мами трохи квітів.

Меланія взяла з підвіконня секатор і принесла йому кілька чудових троянд.

— Ой, та не треба було! Твоя мама старалася, а я тепер заберу найкращі! — засоромлено говорив він.

— Не кажи дурниць! Поглянь, скільки тут цього добра! А може, хочеш груш?

— Дякую. Мені справді час. Розкажеш, що було в школі?

— Я проведу тебе трошки, — запропонувала Меланія.

— Ти — мене? — невдоволено скривився він.

— Я знаю короткий шлях. Але як ти не хочеш...

— Та ні, добре, гаразд, не ображайся! То що було?

— Ти так довго не вертався, що біологічна послала Марека подивитися, чи ти досі в директорки. Він повернувся й сказав, що ні. Бачив би ти її міну! Наче почула, що на шкільному даху приземлилися інопланетяни! Почалися розшуки. Ми тебе скрізь шукали: у бібліотеці, роздягальнях, туалетах на всіх поверхах, у медсестри, у спортзалі, на майданчику, у крамничці біля школи, сама не знаю, де ще...

— Охоронець не помітив, як я пішов?

— Він начебто сказав, що зі школи ніхто не виходив.

— Ну, звичайно ж! — уїдливо просичав Міколай.

— Так минув другий урок. Потім кожен захищав свою версію: що ти в школі й просто сховався для сміху, що ти пішов додому або до поліції й повернешся з поліцейським, щоб він повернув твої палички, що ти, мабуть, поїхав знімати гіпс.

— Добре, що ніхто не вгадав.

— А ти весь час був тут?

— Та ти що! Я тільки зараз прийшов. Я поїхав полазити в центрі.

— Ти боїшся вертатися додому?

— Жартуєш? Чого б то?

— То що ти тут робиш?

— Неважливо. Мене дістала біологічна. Хотіла мене переконати, що я сам в усьому винен!

— І ти на зло їй пішов гуляти?

— Я б, може, і не пішов, але я чекав і чекав, а директорка все не мала часу мене висварити... От мені й набридло сидіти.

— І ти так спокійно про це говориш? Ти уявляєш, що тобі буде завтра?!

— Що?

— Навряд щось хороше.

Вони вже дійшли до межі ділянок. Удалечині поблискувала поверхня озера, за яким починалися будинки Причілка, де мешкав Міколай.

— Добре, вертайся. А деруни були супер!

— Тримайся! — сумно попрощалася Меланія, мовби передчувала щось погане.

— Гей, хто це тут носа хнюпить! — спробував він пожартувати, однак серце йому теж легко стиснув неспокій. — Хай там як — дякую!

День потрохи завершувався. Час пожинати плоди.

Йоланта Вербицька вже обдзвонила всі лікарні й найближчі відділки поліції. Міколая ніде не було. Та полегшало їй від цього ненадовго. А якщо на нього хтось напав? Що, як її маленький синок лежить зараз десь побитий і не може дійти додому? Наступної миті вона сердилася на нього, що він не носить із собою мобільний, так ніби телефон міг захистити його від усіх небезпек. Від жахливої звістки зі школи минули вже майже дві години, а Міколай досі не повернувся. Нарешті задзвонив домофон, і через кілька хвилин син стояв на порозі. Вираз обличчя в нього був невпевнений.

— Де ти був так довго?! Я