Лариса Підгірна - Печатка Святої Маргарити

секретну кореспонденцію, інструкції, гроші… і все це опиняється на столі в ОДПУ! Явки, паролі, імена зв’язкових…

— Марко не дасть мені збрехати, — мовив і собі Євген Остапенко. — Ми отаке точнісінько чули від Клопа і заледве не нарвалися. А Сеймур попереджав Шведа ще ого-го коли…

— Ну от і добре, Марку! — відповів із посмішкою Всеволод Змієнко. — От і займешся цим. Попрацюєш у зв’язці із румунами, візьмеш у розробку Баюрного. Ти тут, у Варшаві, на відміну від Євгена, людина незасвічена. Недаремно ж ми тебе у Стамбулі стільки років маринували! З завтрашнього дня і берися до роботи. Усю можливу вихідну інформацію тобі надамо, а решту сам збереш. Зустрічайся з людьми, балакай про Баюрного, шукай та виокремлюй усе підозріле. Навіть у дрібницях. Якщо він більшовицький агент, десь має вилізти хоч щось…

— Тобто… найближчим часом я маю перебувати у Варшаві? — проказав Марко, сам не вірячи своєму щастю.

— Загалом, так, — відповів Змієнко. — Якщо у нашого друга не з’являться контакти поза нею. Знаю, що ти засидівся і рвешся у бій, але поки ми не розберемося із цим Пантелеймоном Баюрним щодо відомостей про ситуацію в Україні, переправляти тебе через кордон у лабети совєтів… то немудро. Легенду тобі підготуємо, але потреби поки що не бачу. Та не переживай, Марку. Всьому свій час. І він може настати навіть швидше, ніж ти гадаєш.

— Та він навпаки радіє, а не переживає, — гмикнув Євген Остапенко.

— Не зрозумів… — Змієнко перевів погляд на Марка.

— Вибачай, Шведе… Але такі речі таємно від начальства не робляться. Сам розповіси чи я як старший бойовий товариш?.. — додав Остапенко із кислим виразом обличчя.

Марко мовчки відвів погляд.

— Ну? Що таке, хлопці? — знову перепитав Всеволод Змієнко.

— Наш Марко, як би то сказати… — зітхнув Євген, — одружуватися надумав. Він так і не втямив, що жінки у нашій роботі — як жорна у млині: перетворюють тебе на борошно.

— То правда, Марку? — перепитав Змієнко. — Про одруження…

— Правда, — просто відповів Швед. — Надумав.

— І хто ж твоя обраниця? — поцікавився Змієнко. — Невже якась туркеня?

— Якби ж то… — усміхнувся Остапенко. — Донька нашого британського друга і колеги, містера Сеймура.

Змієнко тільки присвиснув, намагаючись приховати під пишними вусами посмішку.

— Файно… То кажеш, Марку, плануєш змінити Сеймура на посаді резидента британської розвідки у Стамбулі?

— Слухайте… що ви знущаєтеся з мене! — втому Марка раптом як рукою зняло. Він піднявся з крісла і підійшов до вікна. — Якщо потрібно подати з цього приводу довідку, то скажіть, я попрошу, аби британський монарх печатку поставив. Але я не розумію…

— Марку… Марку! — зітхнув Всеволод Змієнко. — Ми ж не чернецький орден. Жоден з нас обітницю целібату не давав, і у тебе також її ніхто не вимагатиме. У багатьох наших є сім’ї, є дружини, діти… Але ти ще не знаєш, яке то слабке і болюче місце.

Добродушне обличчя генерала-хорунжого раптом наче сіра хмара накрила.

— Коли в Україні почало все руйнуватися і я опинився у Польщі, у таборі для інтернованих, — проказав він, — в Одесі у мене залишилася сім’я: дружина, трійко дітей, яких ми з нею нажили у любові та злагоді. Я навіть попрощатися з ними не встиг. Жодної звістки. І вони також не знали, чи я ще живий, чи гнию десь у сирій землі. Мабуть, для мене тоді це було найгіршим випробуванням. Пізніше дивом отримав листа від мого колишнього однополчанина…

Змієнко відвернувся й собі до вікна, аби ту мить слабкості не демонструвати так відверто перед підлеглими, однак голос його став хрипким від хвилювання, затремтів. Гіркі спогади досі ятрили йому серце.

— Дружина моя у двадцять другому померла від тифу. А я й не знав. І нічим допомогти їй не міг. Діти, на щастя, вижили — сестра дружини опікувалася ними, та вони увесь цей час вважали, що залишилися круглими сиротами, без батька і матері. Я з’їв собі і людям купу печінок, аби возз’єднатися із синами. Їх вивозили з України так, що я ледь не посивів. А доня моя… все ще там. Розумієш, про що я, Шведе?

Всеволод Змієнко нарешті скріпився, повернувся до Марка.

— Євген палицю перегинає, але то він не зі зла. Ти маєш усвідомлювати усю відповідальність. Розуміти, що може все трапитися і…

Бліде обличчя Марка вкрив рум’янець.

— Я все розумію, Всеволоде Юхимовичу.

— Та, розумієш, звичайно… — зітхнув Змієнко. — Але одне діло було в Стамбулі, під опікою Сеймура, а інше — тут.

— Всеволоде Юхимовичу, — похитав головою Марко. — Я під опікою Сеймура ніколи не знаходився. І Вам про те відомо не гірше за мене.

— Ну годі, годі… — Змієнко піднявся, підійшов ближче, примирливо поплескав Марка по плечу. — Я не те мав на увазі, брате. Гаразд. Як надумав, то одружуйся. Я тобі заборонити права не маю. І якщо потреба буде — допоможемо, дружину твою ображати не дамо, якщо тобі доведеться відлучитися. Тільки дивись мені, Марку, то на все життя має бути. Розумієш? Скільки б того життя тобі Господь не відміряв.

Очі Марка стали вологими. Історія Всеволода Змієнка була занадто трепетною, болючою і відображала усі його власні хвилювання й сумніви щодо одруження з Елізабет Сеймур.

Чи не це гризло його увесь час? Але чи правильно, кохаючи жінку, відмовитися від щастя бути з нею бодай на той час, який визначено й дозволено Богом?

— Ну, добре, хлопці, — генерал-хорунжий підморгнув Остапенку. — Не їж його поїдом. Чув, Євгене? То його особиста справа, і ні я, ні ти тут не указ.

Вже біля дверей Остапенко злегка підштовхнув Марка в бік.

— Слухай, Шведе… А ти що, аж зарюмсав на радощах? Ото не думав, що ти такий вразливий… Ти, певно, і над Гінзбургом схлипнув, як плече йому прострелив… Біда нашої розвідки — українські рафіновані інтелігенти, Шведе.

— Євгене, іди в дупу! — відповів Марко без будь-якого зла. — Оце