Оксана Стефанівна Забужко - Польові дослідження з українського сексу

витiкав? — сковорiдки з гюрзячим шипiнням плювались їй на ноги киплячою олiєю, опiки гоїлися кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стигми, прости Господи, — вiн сам залiплював їй пухирi на литках вiддертою вiд яєшної шкаралущi плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", — i лишалась сидiти перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee tableсвої нерiвно попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi з усякого еротичного чару, — i врештi, останнього вечора перед тим, як мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетвореної за час їхнього спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого темно-бурого чаду, — куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, — тодi, на прощання, вогонь повернувся в своєму первiсному виглядi: була сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, — конфорка пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у полум’ї те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам: fire alarm чомусь мовчав, як паралiзований, але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першої митi, машинально, не рознiмаючи зцiплених п’ястукiв — в лiвому потiм виявила затиснуту цибулячу лушпайку, — ринулася збивати полум’я трапленим попiдруч рушничком — воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав їй в руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром краями, аж доки не здогадалася бурнути води — одну кварту, другу, третю, — засичало, розповзлося їдким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! — i так справдився її сон — давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства їхнього побачений: деревцятко на роздорiж-жi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий запалює пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от — мить! — деревце охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, дєвушка, й поздравляю.

"Розпукнуте дерево в голiм ряду —

Куди ж ти, дурненьке, спiшило?

Ще й землю розкислу, безживно-руду

Пiстрява трава не замшила,

Ще вiтер весняний чаїться, як миш,

Пiд вiттям, насторченим в мiтли, —

А ти вже зiтхаєш, а ти вже дрижиш

Клейким ряботинням на свiтлi!

Навспинячки тягнешся, бiдне дитя,

З усiх своїх сокiв i нервiв —

Аж чути, здається, як млосно хрустять

Сустави, за зиму завмерлi…," —

спершу був цей вiрш, також недописаний — а слабо було дописати, до кiнця додумати — слабо? — потiм той сон, потiм — усе, що було потiм. Валяй тепер, розкопирсуй углиб, шар за шаром, археологине ти горопашна, — тiльки жалiти себе не смiй, нiщо-бо не ослаблює так, як жалiсть до себе). Хто б оце сказав — вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам майбутнє — викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру називають? I якщо це справдi так — якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмуємо життя наперед, раденькi, що дурненькi, — що так кльово написалося! — робимо його таким, яким воно є, — то який же це страшний дар, Господи, — наче бомба в руках п’ятилiтка, — i як його одмолити?

Хто (що) пише нами?

Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому — не зовнiшнiх обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самої. Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн — у твоїй руцi.

Зглянься надi мною. Ну будь ласка.

Вечорами вона втiкає до бiблiотеки — головно на те, аби не лишатися в хатi, де розпач пiдстерiгає її в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою чорним мiшком, — але й бiблiотека не рятує: жодне з тих, бiльш або менш талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi, багатоповерховими стелажами, поки вона намотує вздовж них кiлометраж у пошуках нав’язаного собi самiй тома, — наче на вселенському цвинтарi (сiре небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знаєш, що пiд кожним зачаївся небiж-чик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх, прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного: скiлькох iз них, справдi, ти потрапиш на своєму вiку воскресити, i скiльки таким робом воскрешених-прочитаних щось для тебе означали? все, що ти можеш — i це щонайбiльше! — долучитись до їхнiх монотонних лав ще одним малопримiтним томиком, а вклеєнi на форзацах бланки з чорнильними штампиками date due безсторонньо реєструють абсурднiсть цiлого цього заняття: згiдно з ними, за двадцять рокiв у Гарвардi ти виявилася п’ятою, хто випозичав "Брiфiнг iз сходження в пекло" Дорiс Лессiнг — роман, який згадується в усiх лiтературних довiдниках, i дiйсно того вартий, — i другою, кого зацiкавило польське видання Мiлоша, — бiльшiсть же виповiджених життiв так i пилюжаться незапотребованими листами в номерних шухлядах пiд вiконечком "До запитання"), — жодне з тих життiв не має до неї стосунку, жодне не вiдповiдає на єдине питання, котре їй нiяк не пiд силу обiйти, ну нi з якого боку, хоч куди б смикалася в миршавенькiй надiї на зачiпку: чому не тепер? не вже? чого чекати?

Красивi дiти, у нас мали б бути красивi дiти: елiтна порода. Лiпше не згадувати, так? Та нi, воно якось i не болить уже: пам’ятається — думками, а не чуттями (i невiдомо, що гiрше!). Що правда, то правда: в рабствi народ вироджується, — тлуми, що заповняють київськi автобуси, всi отi сутулi, пом’ятi лицями чоловiки на жокейськи вивернутих ногах, жiнки, похованi пiд тюленистим коливанням сиром’ясного тiста, молодики з дебiльним смiхом i вовчим прикусом, що пруть напролом, не розбираючи дороги (не вiдсту-пишся — зiб’ють з нiг i не завважать), i дiвулi з грубо вималюваними поверх шкiри личинами (зчисть шмаровидло — i оголиться гладенька яйцеподiбна поверхня, як на полотнах Де Кiрiко) та стiйкою аурою якоїсь липкуватої недомитостi, — то наче речi, змайстрованi нелюбовно, абияк, на вiдчiпного: гнали план у кiнцi кварталу, потребували дитини, щоб стати на квартирну чергу, або просто трахнулися десь у парадняку