Юрій Михайлович Мушкетик - Яса. Том 1

— Ти хоч чуєш? — з серцем обізветься кошовий.

Мовчить.

— Чуєш, питаю?

— Та чую.

Й по тому.

Очі в Лавріна непоступливі і погляд твердий. Все заховано всередині, взято на міцні защіпки. Щоправда, не тільки Лаврін такий. І де вони набираються свавільності, — міркував отаман. Наче ж тримає їх на наструнених віжках, а от же!..

А на дідька вони такі треба, коли б тільки гнулися перед отаманами, — враз звільнився думкою. — Гнутимуться перед отаманами — гнутимуться й перед панами.

Ніхто не виказав кошовому більше непослуху, як Лаврін. Ніхто не сказав стільки слів наперекір, як джура. А от подумав, що мають незабаром попрощатися, й прихмарився. Бо ж почував, що одтавав біля нього душею, перед його чистотою одступався увесь осоружний і маркітний світ. Втішався ним, як рідним сином, не кривдив ніколи, хоч, прости Господи, іноді й кортіло потягти батожильном по спині. Службу свою Лаврін справляв ні добре, ні кепсько, не приховував нехіті до неї. То правда, служба ця не вельми в пошані у козаків, і Лаврін потай гордував нею. Хоч, може, котрийсь інший біля отамана й шапки не клав би на голову. Має справний риштунок, місце за сирном, слухає поважних старшинських розмов, супроводжує отамана у виїзди.

Лаврін же давно проситься в степову сторожу. А отаманові шкода його відпускати. Ще й через те, що якийсь він ніби незахищений. Дарма що гордовитий, дарма що сміливий. Лаврін — немов розумна доросла дитина з ніжною і допитливою душею. Та допитливість росла разом з його літами.

Бувало, виберуться десь на річкові розливи або обсядуться в хаті, а він все — чого та чого? Не зглянуться, коли й ніч мине. Не вельми говіркий, отаман розбалакувався з джурою. Гарні кошовому ті вечори, в них пересіяв і власне життя, бачив, де проїхав уповні, а де протарабанив порожняком. Тепер Лаврін немов забирає їх з собою. Добре це? Погано? Хтозна. Просто кошовому сумно. Але тримати джуру силою не збирався. То більше останнім часом з Лавріном коїлося дивне. Душа його кудись летіла, чогось прагла, а куди й чого — розгадати не міг. Лаврін же не казав нічого. Може, то грає хміль молодості? Тоді нехай їде в степи, там той хміль або переграє в міцне пиво, або викисне у водичку. Нехай набереться там злості, бо, як бачиться кошовому, її в хлопця замало. Обійде його за сирном кашовар, забуде осавул дати в поході тараню — Лаврін тільки стріпне чубом і дивиться кудись поверх голів, немов те й не про нього. Затіють козаки бійку — обійде стороною. Проте нехай хтось спробує покепкувати з дядька Мокія Сироватки, поблідне мов стіна, хапається за шаблю. Звичайно, Мокій того не знає. І з чого така приязнь?

З тими думками Сірко вийшов на січовий майдан, посеред якого стояли стовп для квестій і гармата. Сонце перехопилося через палісад, облило світлом дерев’яну, криту ґонтом церкву з дзвіницею, з чорних бійниць якої виглядали гармати, широкий майдан, курені, з котрих чимчикували до утрені припізнілі запорожці. Здебільшого йшли досугі діди; молоді ж козаки на попові докори казали, що Богові більше в поміч їхні шаблі, аніж молитви.

Біля дверей церкви двома рядами стояли січові старці. Майже всіх Сірко знав на ймення, а кого й не знав, одним позирком читав карби, що їх дістали вони на ратному полі. Слід ятагана, бойового бича — цьому ось стріла випила око і в другому потьмарився зір. Отаман не прискорював кроку, не намагався прошмигнути цей стрій німих карбів далеких битв, злигоднів, адже, може, завтра й сам стоятиме отут. Ішов повільно, дивився старцям в очі, й вони дивилися на нього, нічого не просили й нічим не докоряли.

Сказати правду, якщо Сірко й почував десь невпевненість, то посеред цього лаштунку. Він не міг їм нічого дати, а отож і всі слова були б облудливі. Він не міг завернути назад колишніх битв й не міг одвернути тих, які насувалися. Може, оті прийдешні битви й були йому якимось виправданням перед каліцтвами, що їх оці люди дістали в січах минулих. Він, отаман, теж обкрутився в них. Воднораз страшні карби ніби впевняли його в рішенні, яке уклав сьогодні, наказували не відступати й на цяту. Інакше — бо січовики прийняли їх марно.

Вже не хотілося йти до церкви. Одначе, подумав, Всевишній знає заміри, негоже міняти їх на порозі Божого дому. То тільки Сироватка може казати омильно просто в святу бороду. Став не в своєму бокуні — одгородженому біля криласу для кошового місці, — а між козаків посеред церкви. Службу правив ієромонах, йому допомагав голосовий піп. Молитва не лягала отаманові на серце. Не почував у душі благості, не почував покори. І все його дратувало. Не любив нинішнього ієромонаха — той недишкретно просто в церкві лаяв дяків і півчих і накурював ладаном, що аж запорожці мовби стояли не на землі, а плавали в хмарах, брав велике церковне й зовсім не хотів займатися школою, поклавши всі справи на уставщиків. Сірко велів написати, щоб з Самарського монастиря прислали іншого, старшого, попа, й листа того вже повезено. Та ще дяк потягнув стихар не на той глас, та ще раптом погасла перед Сірком свічка. Ледве достояв утреню. Вже виходячи з церкви, з пронизливою ясністю раптом подумав, що Бог не завжди вибирає собі в служіння найдостойніших. Ця думка була трохи лячна, але він не проганяв її.

Снідав отаман у своєму Шкуринському курені. Хоч кликали і тимошівці, й іркліївці, тимошівська чата настріляла сайгаків і ще з досвітку білувала їх за курінною скарбницею.

Шкуринський курінь — новий, ще не закублений горобцями, яких на Січі гибіль і які й пострілів не бояться, не з ліси, а з плах, на сволоці ще не затерлись карби майстрів: «Благословінням Отця, дозволом Сина і поміччю Святого Духа збудовано цей курінь року Божого 1671». Стіни в курені дерев’яні, вимиті, стеля — побілена, прикрашена голубою мережкою по краях. Цієї весни його пересвятили, не велося в ньому козакам: за минулу осінь і зиму — п’ять разів стріляла гармата, яка стоїть посеред майдану, три козачі душі просто з куреня забрав Бог.

Сволок — мережаний, одвірки різьблені. На покуті, в кутку, божниця — образи на двох довгих полицях, поміж ними кілька дорогих, мальованих на кипарисі та жерсті грецькими та київськими майстрами. Перед образами — непогасна лампада. Пахло ладаном, свіжим хлібом, супокій і