Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

Кров із трупа було випущено, отож не можна зробити висновку на підставі трупних плям. Та й холодно було до дідька, тому жодні процеси гниття не почалися. Довідаємося більше, якщо з’ясується, що її хтось бачив. Наразі йдеться про період від моменту, коли потерпіла покинула дім до півночі наступного дня. Це, звісно, якщо Будник каже правду. А взагалі вона може бути мертвою й від неділі.

— А він каже правду?

— Ні. Я не знаю, коли саме він бреше, але це без сумніву. За ним постійно ведеться спостереження, побачимо, що дасть обшук дому й подвір’я. Поки що він головний підозрюваний. Збрехав нам, алібі не має. Може, вона й була прекрасною жінкою, але їхні стосунки найкращими не назвеш.

— Люди завжди так кажуть, якщо комусь добре ведеться, — заперечила Соберай.

— Кажуть чи ні, у цих балачках завжди є зерно правди, — не здавався Шацький.

— А інші версії?

Соберай зазирнула до своїх нотаток.

— Наразі ми виключаємо вбивство з метою пограбування чи зґвалтування. Слідів зґвалтування немає, а як на напад — занадто вже театрально. Я перевіряю всіх, з ким вона готувала спільні проекти, родичів, знайомих з мистецького середовища. Особливо останніх, Еля була пов’язана з театром, а тут, погодьтеся, багато що нагадує спектакль.

— Ні, це не так, — не погодився Шацький. — Та це поки не важливо. Передусім ми шукаємо кров. Мусимо знайти бодай сліди тих кількох літрів, які з неї витекли. Поліція перевірятиме людні місця в місті й під містом, усі приватні заклади, про які буде згадка в слідстві, теж перевірятимуться.

— Якщо вже йдеться про кров, — Міщик замовкла й зітхнула, ця тема явно була їй неприємна, — то що з ритуальним убивством?

— Звісно, ми затримуємо всіх євреїв у місті, — незворушно відказав Шацький.

— Теодор жартує, — швиденько втрутилася Соберай, перш ніж ущух останній звук репліки Шацького.

— Я б у житті не повірила, що ви так швидко перейдете на «ти». Вам категорично забороняється спілкуватися із журналістами на теми слідства, особливо вам, прокуроре Жартівник, усіх відсилаєте до мене. А я вже подбаю, щоб вони не дізналися більше, ніж треба.

Шацький дотримувався тієї думки, що не для того хтось доклав таких зусиль, щоб справа не набула розголосу. Він ладен був закластися на великі гроші, що вранці тут роїтиметься від журналістів. Та якщо Міщик бере пресу на себе, це його мало обходить. Ці зауваги Теодор залишив для власного вжитку, як і те, що районна прокурор щойно чудово вписалася в багатовікову польську традицію ховання кінців у воду. У Церкві вона зробила би блискавичну кар’єру.

6

Може, усе складалося так тому, що Олег Кузнецов був абсолютно іншим. Кремезний, грубуватий, життєрадісний, він намагався в кожному реченні приточити якийсь дурнуватий жартик. Може, справа була в тому, що вони з Кузнецовим були знайомі віддавна, разом працювали, разом пили, ходили одне до одного в гості. А може, справа була в тім, що Кузнецов був його справжнім другом, і прокурор Теодор Шацький любив його як брата. Саме тому він не міг, не хотів і не збирався полюбити інспектора Леона Вільчура.

Інша річ, що інспектора Вільчура полюбити було складно. Шацький домовився з ним у «Ратушній», жахливому генделику в напівпідвалі кам’яниці на Ринку, де висів сморід дешевого тютюну, яким просякнутий був весь інтер’єр, де підозрілих клієнтів обслуговували не менш підозрілі офіціанти. Шацький був переконаний, що на кухні тут підозрілі кухарі підозрілим чином крають підозріле м’ясо, тому обмежився кавою й сирником. Сирник відгонив старою канапою, на яку всі сідають, але ніхто не хоче почистити. Каву залили окропом просто у філіжанці.

Вільчур скидався на демона. У напівтемряві, у тумані тютюнового диму його глибоко затоплені очі горіли якось хворобливо, гострий ніс відкидав тінь на півобличчя, щоки западали при кожній пожадливій затяжці сигаретою.

— Може, по чарочці, панове? — тон офіціанта був замогильний, неначе йшлося про чарочку свіжої крові.

Обоє відмовилися. Вільчур почекав, доки офіціант піде, потім заговорив, щомиті зазираючи до своїх паперів або до невеличкого лептопа, який від початку вразив Шацького. Інспектор радше належав до типу людей, яких краще не мордувати поясненнями, що таке есемески.

— Ми знаємо версію Будника, можемо тепер її доповнити різними свідченнями. У неділю вони напевне були в кафедральному близько шостої вечора, точно вийшли перед службою, яка починається о сьомій. Про це заявили двоє незалежних свідків. Потім гуляли, о чверть на восьму їх зафіксувала камера на Маріацькій.

Вільчур обернув комп’ютер. На кількох кадрах були помітні невиразні обриси пари, що трималася попід руку. Шацький збільшив картинку, він уперше бачив Ельжбету Будник живою. На зріст така сама, як її чоловік, темно-русяве волосся розсипалося по спортивній куртці, жінка була без шапки чи капелюшка. Певне, вона щось розповідала, однією рукою жваво жестикулювала, якоїсь миті зупинилася, щоб поправити халяву чобітка, за цей час Будник пройшов кілька кроків. Ельжбета наздогнала його підстрибом, зовсім як дівчинка, а не доросла жінка. Поруч зі статечним Будником, одягненим у коричневе пальто й фетрового капелюха, вона здавалася його донькою, а не дружиною. Наздогнала чоловіка на межі поля зору камери, запхнула йому руку до кишені. Потім обоє зникли.

— Усе начебто гаразд, правда ж? — Вільчур відірвав фільтр від чергової сигарети.

Шацький знав, про що йдеться старому. Між ними не було напруження, вони не сварилися, не мовчали затято, просто собі пара прогулюється у великодній вечір. Це свідчило на користь версії Будника, що свята вони проводили, як завжди, тоді погиркалися, вона пішла і... от-от, власне. І що?

— А камери не зафіксували її в понеділок або вівторок? — запитав він.

— Ні, я посадив двох людей, аби ті переглянули все від цього моменту до знаходження трупа вчора вранці. Похвилинно. Її немає. Ми перевірили цю камеру й іншу, біля замку, щоб вийти з Кафедральної до міста, треба пройти біля однієї з них. Інший шлях тільки крізь кущі або через стіну й сад кафедрального собору в бік Вісли.

— А сусіди?

— Нуль. Та гляньте сюди.

Другий запис був зроблений камерою на ринку. Видко було ту частину, де знаходився «Пулен», «Староміська», «Тридцятка» й те кафе, назву якого Шацький забув, бо ніколи туди не зазирав. Цифри свідчили, що це був вівторок, кілька хвилин по шістнадцятій. Нічого не відбувалося, проходили якісь перехожі. Відчинилися двері «Тридцятки» і звідти вийшов Будник, у прозорій