Олександр Юрійович Есаулов - Справа честі. Справа №5, Олександр Юрійович Есаулов

— А-а-а! Допоможіть!

Раптом за його спиною гучно грюкнули двері, і хтось закричав так само на повний голос, як щойно Дизель:

— Міліція! Руки вгору! Хапай його!

І вже зовсім не тямлячись, Дизель одним стрибком злетів на підвіконня і, всім тілом вибивши скло, стрибнув з другого поверху.

* * *

— Утік! — заверещав Рудик, вискакуючи з убиральні.

— Хто втік? — закричав географ, вдираючись в палату номер дванадцять.

— Куди втік? — підголошували йому дві медсестри, напираючи на Костянтина Івановича, щоб швидше вбігти в палату.

— Аа-а-а-а! — загорлав Костянтин Іванович, схопившись за серце, коли побачив біле, в згустках крові, Артемонове обличчя.

— Бігме… — простогнала тітка Оля, знепритомніла та гепнулася на вільне ліжко.

— Допоможіть… — верескнула інша медсестра.

— Знову втік! — заволав Льоха, вилазячи з-під ліжка, яке щойно піднімав разом з Михою.

— Як утік?!! — відчайдушно галасував Миха. — От сволота…

— Це хто?!! — верещали медсестра, — Як ви сюди потрапили?! Господи! Міліція!

— Тут я, тут! — пролунало з-за вікна.

* * *

Капітан Слісаренко їхав до лікарні опитувати потерпілого Костянтина Печерицю. Завідувач відділення вчора сказав, що тепер це можна зробити без загрози хлопчиковому здоров’ю. Зранку він сів у міліцейську «Шкоду» і неквапом покотив по горобинівських вулицях. Залишивши машину, як і належить, на майданчику перед входом до лікарні, він пішов алейкою молодих каштанів, висаджених минулої осені. Серпень цього року був на диво гарний. У міру дощить, тепло, в лісі сила- силенна грибів, до яких капітан був страх який охочий. Дорогою він мріяв, як на ці вихідні поїде в ліс, блукатиме, огорнутий тишею, вишукуючи тугі підосичники або боровики. І уявивши собі красеня з червоним капелюшком набакир, аж застогнав зі втіхи. І в цю саму мить, коли він подумки підносив до красеня-гриба вправно нагострений ніж, у вікні другого поверху з’явилась чиясь постать. Вибивши скло, постать у водоспаді блискучих сколків полетіла вниз, волаючи на ціле горло. Просто під вікном гуляли дві дівчинки зі здоровезним, немов теля, собакою — чорним, з рудими підпалинами й білими плямами. Постать схопилася на рівні, явно збираючись дати драла, тоді одне з дівчаток раптом скомандувало собаці:

— Бечко, цілуй його! Ну ж бо! Цілуй!

А інша дівчинка заволала так, як волали всі цього ранку:

— Тримай його! Це руде кошеня!

Собака миттєво звівся на задні лапи, поклавши передні на груди незнайомцеві, й проїхався по обличчю лапатим язиком, дмухнув гарячим подихом простісінько в ніс. Перед очима втікача зблиснули величезні білі ікла. Він не витримав собачого натиску й повалився горілиць. Бечка ніби цього й чекала.

— Цілуй його, цілуй! — все верещало дівчисько, і Бечка натхненно облизувала обличчя невідомого, поставивши йому лапи на груди й припечатавши до землі своєю чималою вагою.

— Це кошеня! — і далі галасувало дівчисько. — Що, попався?!! Котяча банда!

Тут, на остаточне вже капітанове збентеження, з вікна визирнув Миха й закричав:

— Пане капітане! Ігорю Борисовичу! Це Дизель! Дизель! Заарештуйте його!

Як будь-який пильний міліціонер, а капітан Слісаренко, поза сумнівом, був пильним міліціонером, він завжди носив з собою наручники, які негайно замкнув на Дизелевих руках, завівши їх за спину.

— Піймався, негіднику! Довго ж я за тобою бігав… Та заберіть вашу дворняку, нарешті…

— Яка це вам дворняка? — обурилась Яна. — Це бернський зененхунд! Фу, Бечко, облиш! Ах ти розумнице! Молодець, дівчинко… Не ви бандита зловили, між іншим, — ущипливо додала вона, поглянувши на капітана. А тоді подивилася вгору, де з вікна стирчали дві голови: Михова й Льохова, й додала ще ущипливіше: — І не ви також! Це Бечка зловила! А ти, Михо, взагалі дурень! Ходімо, Настю! Бечко, поруч…

І дівчата, не озираючись, гордовито попростували до виходу з лікарняного парку, разом з бернською зененхундицею Бечкою, яка слухняно чимчикувала поруч на повідці. За їхніми спинами залишився приголомшений таким нахабством капітан, облизаний, у мокрій, немов випраній, сорочці Дизель, а з вікна витріщався очманілий Льоха разом з Михою, який ніяк не міг добрати, його-то за що дурнем назвали.

* * *

У палаті реготали. Сміялися медсестри, схлипував від сміху Костянтин Іванович, троє хлопців дружно повалилися на вільну койку, гикаючи від сміху, навіть Артемон і той, кривлячись від болю в боці, насилу стримував регіт. Потім тітка Оля довго змивала з Артемонового обличчя зубну пасту і шматки розчавленої вишні, міняла постільну білизну і навіть побурчала, бо передбачала нарікання від пральні через вишневі плями — надто вже важко вони виводяться.

Раптовий переляк міг зіпсувати кардіограму у географа, і він цього дуже побоювався, в чому щиро зізнався лікареві. Той довго вивчав паперову стрічку, а потім, усміхнувшись, сказав, що, певно, наслідки негативних емоцій було усунено дією позитивних: плюс на мінус, як відомо, дає нуль. Тому він виписує хворого додому, позаяк подальше його перебування в лікарні розглядає як зайву трату державних грошей, а того попустити аж ніяк не може. Костянтин Іванович був невимовно радий.

Костик, він же Артемон, він же Бетмен, і він же Жучка, пролежав у лікарні ще півтора тижні, після чого його так само виписали додому. На його виписку приїхав увесь клас. Порадившись, однокласники вирішили скасувати прізвисько Артемон, і відтепер називати його Хост, що англійською означає привид. Це звучить куди шляхетніше.

* * *

Ця історія мала продовження. Трохи зміцнівши, Костянтин Іванович зібрав усіх хлопців, які брали участь у цій історії. Він дістав зі стенду бляшанку, в якій зберігалися німецькі нагороди, посмертний жетон і записка. Заарештувавши Дизеля, міліція все це повернула до музею. І вчитель запропонував хлопцям відвезти все це до німецького посольства.

— Клопотатися з цим ще, — скривився Рудик. — Велике цабе, фашист якийсь…

— А звідки ти знаєш? — суворо запитав його географ. — Може, він був просто чесний солдат? А солдати мусять виконувати накази командирів. Тому все це непросто. У будь-якому разі, він загинув, і, я вважаю, буде дуже правильно, якщо ми всі ці речі спробуємо повернути його рідним. Хто знає, може, десь у Німеччині живуть його онуки?

* * *

До амбасади поїхали всією юрбою. їх прийняв сам пан посол. Між хлопцями й послом була довга розмова, й усі погодилися: війна давно закінчилася, а життя йде далі, і хіба зле, якщо колишні вороги подадуть одне одному руку дружби? Посол пообіцяв вжити всіх заходів щодо розшуку родичів загиблого, чиї речі принесли хлопці, а вже якщо таких не знайдеться, то повернути бляшану коробку з усім вмістом назад до шкільного музею.

Так завершилася ця незвичайна історія про рудих кошенят, що