Lexa T Kuro - Колонія. Історія Ріки, Lexa T Kuro

— Я ще в більшому шоці… — простогнала Бетті та закрила обличчя руками.

— Здається, я теж… — промовив Кейл та опустив голову на стіл. Він уже не виразив.

— А мені, мабуть, подобається, — усміхнувся Пат.

— Ти — маленький збоченець! — простогнав Кейл та ляснув Пата по потилиці.

— Чому це? Потрібно налаштовуватись на позитив! — вигукнув Пат.

— О, так! Потрапиш до Карцеру — налаштуєшся, — нарешті, уїдливо сказав блондин.

— Гаразд, пізно вже! Завтра рано вставати, — Ред підвівся з-за столу. — Ріко, дякую за інструктаж! Думаю, ця інформація нам знадобиться. Усі поїли? — Друзі кивнули, зокрема й я. — Тоді йдемо спати. Завтра важкий день!

— Що ще важче, ніж сьогодні? — простогнала Бетті. Їй ніхто не відповів.

Ми встали з-за столу, віднесли посуд на Мийку та повільно пішли до виходу.

 

***
 

Надворі вже було темно. Зірок на небі видно не було, мабуть, знову через сизий дим, що весь час йшов з труб Їдальні та Прачки. Подекуди були включені блакитні ліхтарі. Напевно, час Відбою ще не настав, але на вулиці вже нікого не було. Учні зі статусом Майже Дорослі були ще на заняттях, інші — готувалися до сну.

Ми з Редом йшли трохи позаду інших.

— У тебе не буде проблем? — тихо спитав він.

— З «міс Піґґі»? З нею у мене завжди проблеми, — посміхнулася я.

— Ні, я про того хлопця, — ледь чутно сказав Ред.

— Ти про Тіса? — здивувалася я. Щось у цей момент вкололо в серці. — Тіс — хороший... — намагалася підібрати слова. — Просто в нього зараз тяжкий період. Через тиждень його день народження, тоді він отримає статус Майже Дорослий! І життя хлопця зміниться… Думаю, він цього боїться.

— А я думаю, ти йому просто подобаєшся! Та він боїться в цьому зізнатися собі, і тим більш тобі.

Деякий час думала, що йому відповісти.

— Ти не знаєш Тіса! Він не цікавиться мною. Він мені як брат!

— Це тобі він, може, як брат... Але почуттів хлопця ти не знаєш.

— Чому ти так вирішив? Ми з дитинства разом... Як ти й Бетті! — вигукнула я.

— Я й Бетті? — Ред зупинився. Він якось дивно подивився на білявку, що йшла попереду. — Це тобі Берттіна сказала?

Я кивнула, ми пішли далі.

— Бетті розповіла, що ви — друзі з самого дитинства. Хіба це не правда? — здивовано запитала я.

— У тому й річ, що правда. — Замовк, але потім додав: — А Берттіна не згадала тобі, що торік ми з нею зустрічалися?

Мене ніби обігріли електричним шокером по спині, я здригнулася. Ред дивно подивився на мене.

— Зустрічалися? Не просто бачилися, а у сенсі... зустрічалися? — пробуботіла якось трохи налякано я.

— Так! Зустрічалися, як і всі зустрічаються, — здається, в його голосі з'явилися веселі нотки.

— Але ж ви не досягли відповідного статусу...

— У Місті не було статусів... Ми були у всьому вільні! Ми були під опікою батьків.

— У Місті... можна... торкатися один одного? — здивувалася я, пропускаючи його слова про батьків.

— У Місті можна було багато чого, — якось сумно сказав Ред.

— Ти сумуєш? — запитала насторожено.

— Сумую?

— За рідними, близькими?

— Усі мої рідні та близькі тут, зі мною, — голос тихий, тон спокійний.

— А батьки? Батько? — обережно спитала я, і одразу прикусила губу, бо бовкнула зайве.

— Що батько? — Ред зупинився та глянув на мене.

Я зам'ялася:

— Ти ж сказав, що був під опікою батьків... Вони живі?

— Ти ж знаєш, що ні. Інакше ми з Патом не потрапили б сюди.

Я знову закусила губу.

«Він бреше! Бетті ж сказала, що батько відправив сюди Реда та інших! Із цим треба розібратися...»

— Співчуваю, — тільки й сказала я.

— Дякую, — Ред нахилив голову.

— Якими вони були? — спитала обережно.

— Я не хочу про це говорити! — різко відповів мені Ред і пішов швидше.

— Вибач! Я не хотіла! Я... — крикнула йому навздогін.

Хлопець різко зупинився та швидким кроком повернувся до мене. Зупинився за декілька сантиметрів від мене і, дивлячись мені в очі, сказав:

— Ріко, ти мені подобаєшся. Думаю, навіть ми з тобою потоваришуємо. Але, будь ласка, якщо не хочеш зайвих проблем, залиш все, як є. Не лізь туди, куди тебе не просять. Це не твоя війна! Не тобі воювати!

Мені треба було б краще звернути увагу на його слова, але я не могла... Я стояла та дивилася на нього... Я майже не бачила його очей, але відчувала цей погляд. Ред важко дихав. Від нього йшов приємний чоловічий запах. У мене трохи закрутилася голова.

    «Ми знову на недозволеній відстані один від одного, хоч і не торкаємося!»

Я відступила на крок назад.

— Пробач, надто близько, — тільки й сказала я. Він ще мить дивився на мене, а потім повернувся та пішов за друзями.

 

***

Добре, що душові на цей час уже вільні, бо Бетті провела останній час до Відбою саме там. Вона сказала, що дівчина знімає стрес водою. 

Я, переодягнувшись у піжаму, увійшла до кімнати. Нарешті, за цілий день я побачила Еббу.

— Де ти була? — злякано запитала вона мене, сидячи на ліжку в такій же піжамі.

— Хотіла б спитати тебе про те саме! — вигукнула їй. — Я тебе цілий день не бачила!

— Я тебе теж! — гнівно сказала вона. — Думала, ти знову до Карцеру потрапила!

— Чудової ж ти про мене думки! — криво посміхнулася. — І чого б це я була в Карцері?

— Бо на вечері тобі не було! На Тренуванні теж! Навіть у кімнаті я тебе жодного разу не зустріла за цілий день… — Ебба нервувала. — Я питала всіх, тебе ніхто не бачив… — майже плачучи додала вона. — Думала, через мене ти знову... Вибач! — мала схлипнула. 

Я кинулася до неї та обійняла.

— Я теж намагалася тебе знайти, але потім… — не домовила.

— Ти бачила Тіса? — жалібно пропищала вона.

— Так, — серце знову вкололо.

— Що з ним? Він мені... таке... наговорив… — дівчина не змогла говорити, її душили сльози. — Він сказав... що нашій... дружбі... кінець. Що мені... час ставати... дорослою! Що ти... робиш моє життя... ще гірше... Що я... винна сама... — мала встромилася носом мені в груди.