Ія Лін - Обіцянка: Плането, я тут!, Ія Лін

   Було за північ. Всі давно міцно спали. Дзвінке тарахкотіння телефону буквально скинуло Софію з ліжка. Не відкриваючи очей, напомацки по стіні дівчина добрела до апарату й підняла слухавку, та трохи не вислизнула з рук — тіло не поспішало прокидатись. 

   — Алло, хто це? – спитала пошепки, прикриваючи рота рукою, щоб не будити домашніх. 

   У відповідь прозвучало лише якесь шарудіння та дихання.

   — Кажіть вже... Хто це? — рознервувалась Софія, пригадуючи, що саме так любили жартувати однокласники. От тільки вони раніше по ночах не дзвонили, але хто зна, кому там клепку і чому здвинуло. 

   — Ліля годину тому померла, — пролунало немов здалеку замість шурхоту. — В неї почався приступ, ми викликали швидку... — жінка продовжувала говорити, пояснюючи щось, поки Софія намагалась зрозуміти суть слів. 

   Їй здалось, що це сон. Вона відняла слухавку від вуха, відкрила очі та озирнулася. Навколо ніч, її захаращена кімната, світло ліхтаря з вікна дрижить плямами на підлозі та стіні…

   — Лікар сказав, що це вже агонія, — шурхотів далі жіночий голос. — Вона пішла швидко… 

   Софія глянула на руки, потім знов на телефон, відчула пальцями прохолоду і гладкість поверхні… 

   — Ти прийдеш до нас зараз? 

   «Не сон...» — всередині все обірвалось. Софійка втиснула пальці в слухавку, другою рукою схопила шнур і вперлась спиною в стіну. Стало важко дихати. Руки затремтіли. Підлога стала надто м’якою, і дівчина сповзла по стіні вниз. 

   — Так, — автоматично відповіла на питання, бо сама не почула ні власного голосу, ні вібрації в горлі. 

   — Дякую, — прошаруділо у відповідь і змінилось гудками. 

   Софія випустила слухавку, та гулко стукнулась у дерев’яну стінку комода. Широко розкритими очима дівчина втупилась в мерехтіння відблисків у темряві перед собою. Ні відчуття втрати, ні болю, ні переляку — нічого з того, що зазвичай відчувають люди, коли помирає хтось з близьких. Просто тотальна порожнеча всередині. Ніби це її не стало, а тіло… тіло — це просто фантом.

   Вона так і сиділа й дивилася на танцюючі плями від ліхтарів, що розпливалися під ногами, коли підійшла мати. Десь краєм свідомості Софія розуміла, що, мабуть, має заплакати, але сліз не було. Жінка частково чула розмову і спробувала розпитати доньку про те, що сталося. Почувши уривчасте пояснення, присіла поруч і міцно обійняла, а потім піднялась на ноги і пішла шукати одяг. Чорний чи хоча б просто темний, що б підійшов для похорону. 

   Софія  ж так і сиділа на підлозі біля телефону, ніби чекаючи ще одного дзвінка. Може тоді їй скажуть, що сталася помилка, що просто помилилися номером. Сама подзвонити й перепитати вона не могла, тому що десь глибоко, за самим серцем, вже давно знала, що це має статися. 

   Тим часом мати знайшла темні речі: не зовсім чорні і взагалі не її розміру. І жодної хустки на голову — була б зима дала б хоч в’язану шапку. Та Софія не поспішала збиратись. Не відчувала навіть потреби йти кудись вночі. 

   «Якщо Ліля померла… померла вже. Яка різниця, прийду я взагалі і коли...»

   Від цих думок Софії стало так некомфортно, соромно за свою байдужість, що захотілось сховатись від всіх, просто втекти від усіх, від реальності також. Тому вона різко скочила на ноги, схопила наготовлений одяг й, не подивившись навіть що там, натягнула його на себе й вибігла надвір. 

   Вона завжди любила нічне повітря. Нічні прогулянки на самоті раніше допомагали розслабитись та відсторонитися від реальності. Вона сподівалась, що мало б допомогти і тепер, та помилялась.