Янссон Туве - Тато і море, Янссон Туве

Він почувався абсолютно щасливим. Маленька Мю вечеряла лише сардинами, бо вважала цей вечір дуже незвичайним. Вона замислено вглядалася у темряву саду. Що більше вона думала, наминаючи сардини, то темнішими ставали її очка.

Світло від лампи падало на траву та кущ бузку. Воно ледь пробивалося крізь тіні, де в цілковитій самотності сиділа Мара. Вона так довго сиділа на одному місці, що земля під нею замерзла. Трава розсипалася, мов скло, коли Мара підвелася, щоб присунутися ближче до світла. Нажаханий шепіт прошелестів листям, кілька кленових листочків скрутились і, тремтячи, впали Марі на спину. Айстри відсахнулися від неї. Змовкло сюрчання коників-стрибунців.

– Чому ти не їси? – запитала Мумі-мама.

– Не знаю, – відповів Мумі-троль. – У нас є жалюзі на вікна?

– На горищі. Але вони нам знадобляться, аж коли настане час залягати у зимовий сон, – пояснила Мама, а тоді, повернувшись до Тата, запитала: – Чи не хотілося б тобі тепер, коли ми маємо лампу, трохи помудрувати над своєю моделлю маяка?

– Ет, – відмахнувся Тато. – Дитячі пустощі… То ж маяк не справжній.

Мара присунулася ще ближче. Вона не зводила погляду з лампи, поволі похитуючи величезною важкою головою. Біла морозна імла клубочилася під її ногами. Вона спроквола ковзнула в напрямку лампи – велетенська сіра тінь самотності. Шибки у вікнах легенько задзвеніли, ніби від удару далекого грому, сад затамував подих. Ось Мара уже під ґанком, зупинилася неподалік світляного квадрата на нічній землі.

Раптом вона кинулася до самого вікна, вогник лампи освітив її морду. Ґанок, де щойно панували спокій та затишок, враз наповнився галасом, усі розмахували лапами, падали стільці, лампу забрали геть, і за мить ґанок поринув у пітьму. Родина заховалася у будинку, в самому його серці, де почувалася найбезпечніше; там заховали і лампу.

Мара трохи постояла, дихаючи морозом на віконні шибки, і подалася геть, розчинившись у темряві. Трава дзвеніла й осипалася скалками під її ногами, поступово дзенькіт слабшав, віддалявся. Сад, здригаючись, сипав листям, а потім полегшено перевів подих: Мара пішла геть, її більше немає.

– Зовсім немає потреби забарикадовувати двері й не спати усю ніч, – наполягала Мумі-мама. – Напевно, вона знову наробила збитків у садку. Та вона не зла. Ти ж знаєш, хоч і страшна з вигляду, але не є небезпечною.

– Ясна річ, небезпечна! – вигукнув Тато. – Навіть ти її боїшся! Ти страшенно налякалася… але можеш не боятися, доки я поряд…

– Любий, – заперечила Мама. – Мари бояться, бо вона неймовірно холодна. І ще тому, що вона зовсім нікого не любить. Однак Мара нікому не заподіяла зла. А тепер, я гадаю, час спати…

– Чудово! – погодився Тато, відставляючи у куток кочергу. – Чудово! Якщо вона анітрішечки не зла, то й захисту ніхто не потребує! Прекрасно!

Тато вискочив на ґанок, скинувши мимохідь зі столу сир та ковбасу, і рвонув у самотину темряви.

– Ого! – з повагою в голосі озвалася Маленька Мю. – Він сердиться! Випускає із себе злість. Вартуватиме мох до світанку!

Мама промовчала. Вона дріботіла туди-сюди по кімнаті, звично лаштуючись до сну, понишпорила у своїй торбинці, скрутила гніт лампи. Однак тиша була оманлива. Зрештою заходилася розсіяно стирати пил з Татової моделі маяка, що стояла на полиці у кутку комода.

– Мамо! – покликав Мумі-троль.

Але Мама не чула. Вона підійшла до великої карти на стіні, де була зображена Мумі-Долина, морське узбережжя та навколишні острови, видряпалась на стілець, сягнувши носом морських просторів, й увіткнулася просто в маленьку цятку посеред білої порожнечі.

– Ось він, – пробурмотіла Мама Мумі-троля. – Там ми будемо жити у добрі та злагоді й разом переборювати труднощі…

– Що ти таке кажеш? – скрикнув Мумі-троль.

– Там ми будемо жити, – повторила Мама. – Це Татів острів. Тато потурбується про нас. Ми переселимося туди, почнемо все спочатку і проживемо там усе наше життя…

– А я завжди вважала, що то муха набекала… – бовкнула Маленька Мю.

Мама злізла зі стільця.

– Іноді потрібен час, – мовила вона. – Дуже багато часу, щоб збагнути…

І з тими словами Мумі-мама вийшла у садок.

– Нічого не говоритиму про татів та мамів, – сказала, розтягуючи слова, Маленька Мю. – Бо тоді ти відразу заперечиш, що мами і тати ніколи не роблять дурниць. Вони бавляться у якісь свої ігри, та хай я навіть багна об'їмся – мені не зрозуміти, у які саме.

– А тобі й не треба розуміти! – запально вигукнув Мумі-троль. – Вони, напевно, й самі знають, чому не схожі на інших. А дехто поводиться зверхньо тільки тому, що його прийняли в родину!

– Твоя правда! – не змовчала Маленька Мю. – Я завжди зверхня!

Мумі-троль не зводив погляду з самотньої цяточки далеко у морі, думаючи: "Там хоче жити Тато. Туди він прагне. Тато з Мамою не жартують. Це серйозна гра".

Раптом Мумі-тролеві здалося, що пустельне море навколо острова взялося білими баранцями, завирувало. Острів став зеленим з рудими горами, найтаємничішим пустельним островом з-поміж усіх, які йому доводилося бачити в книжках з барвистими малюнками. Острів у теплому океані, біля берегів якого гинуть кораблі… Мумі-тролеві враз перехопило горло, він прошепотів:

– Мю! Це ж фантастично!

– Звичайно! Усе на світі фантастичне! – відповіла Мю. – Більше чи менше… Та найфантастичніше було би, якби ми з галасом та ґвалтом та з усім своїм мотлохом прибули на той острів, а він би насправді виявився мушиною бекою…

Годинник показував заледве пів на шосту ранку, коли Мумі-троль пройшов садком слідами Мари. Земля відтанула, та усе ще можна було побачити, де вона сиділа, – трава на тих місцях стала бурою. Мумі-троль знав: якщо Мара посидить понад годину на одному місці, там уже нічого не ростиме, земля помре від страху. У їхньому садку було багато таких плям, та найприкріше, що одна з них виднілася посеред рабатки з тюльпанами.

Широка стежка з сухого листя вела просто до ґанку. Там вона теж посиділа. Мара сиділа перед самісіньким кружалом світла, дивлячись на лампу. А потім не витримала, підійшла надто близько, і все згасло. Завжди одне і те ж. Усе, чого б вона не торкалася, гасло.

Мумі-троль уявив себе на місці Мари. Скоцюрбившись, він поволі повзав купами зів'ялого листя, потім завмер, розпускаючи навколо себе клуби імли, зітхнув і тужно задивився на вікно. Він був найсамотнішою істотою на усій Землі.

Однак без лампи гра видавалася непереконливою. Натомість у голові Мумі-троля запурхали крихітні веселі думки-думенята про острови у морі та великі зміни. Він забув про Мару, балансуючи поміж довгих ранкових тіней. Треба було втриматися на освітлених сонцем смужках землі, бо все інше – бездонне море. Неминуча загибель, якщо не вмієш плавати!

Хтось насвистував у дровітні. Мумі-троль зазирнув досередини. Ранішнє сонце вигравало золотом на свіжій стружці під вікном, пахло лляною олією та живицею. Тато саме вставляв маленькі дубові дверцята у стіну іграшкового маяка.

– Поглянь на ці залізні скоби, – мовив він. – їх вбито у скелю, ними можна видряпатися на маяк. Треба бути обережним у негоду. Бачиш, човен летить на гребені хвилі до скелястого берега, перестрибує її, міцно чіпляється, здіймається вгору, знову відштовхується… А коли накотиться наступна хвиля, він уже в безпеці. Потім йдеш, опираючись натискові вітру… бачиш, ось тут… вдовж поруччя… відчиняєш двері… вони важкі… Ось так. Двері знову зачиняються за тобою, і ти вже всередині маяка. Море чути крізь товсті мури ніби звіддалік. Воно гуркоче поза стінами навколо маяка, а за човном вже й слід пропав…

– Ми теж там, всередині? – поцікавився Мумі-троль.

– Звичайно, – потвердив Тато. – Ви ось тут нагорі, у вежі. Бачиш, кожне віконце має справжні скляні шибки. Вежу увінчує власне маяк. Він блимає з рівними інтервалами то червоним, то зеленим, то білим оком усю ніч, вказуючи шлях кораблям.

– А світло теж буде справжнім? – допитувався Мумі-троль. – Можна прилаштувати батарейки й придумати так, щоб він блимав.

– Це, мабуть, можна зробити, – сказав Тато, вирізуючи крихітну сходинку перед дверима маяка. – Але зараз я не маю часу. Зрештою, це лише забавка, своєрідне вправляння, розумієш?

Тато збентежено засміявся та заходився шукати щось у скриньці з інструментами.

– Чудово! – зрадів Мумі-троль. – А зараз бувай!

– Бувай, синку!

Тіні стали коротшими. Наставав новий день, теплий та гарний, як і попередній. Мумі-мама сиділа на сходах і зовсім нічого не робила. Це було дивно.

– Як рано сьогодні усі повставали, – здивувався Мумі-троль. Він сів поряд з Мамою, примруживши очка до сонця.

– Ти знаєш, що на Татовому острові є маяк? – запитав він.

– Звичайно, знаю, – відповіла Мама. – Він усе літо торочив мені про це. Там ми будемо жити…

Можна так багато говорити і нічого не сказати. Східці нагрілися сонцем. Усе йшло належним чином. Тепер Тато насвистував Вальс морського орла, це йому гарно вдавалося.

– Приготую каву, – вирішила Мама. – Я хотіла лише посидіти трохи і подумати…

Розділ другий

Маяк

Того визначного, важливого вечора лагідний вітер віяв на схід. Він здійнявся одразу після дванадцятої, але відплиття запланували перед заходом сонця. Море було тепле, насиченого блакитного кольору, такого ж блакитного, як скляна куля. Увесь причал був загромаджений пакунками аж до самого причалу, де гойдався на хвилях човен з піднятими вітрилами та штормовим ліхтарем на верхівці щогли. Мумі-троль тягнув через смугу припливу верші та трали. На березі уже посутеніло.

– Ми, звичайно, ризикуємо, що вітер уляжеться до ночі, – сказав Тато. – Можна було вирушити в дорогу відразу після сніданку. Але ж, розумієш, у цьому випадку ми мусили дочекатися заходу сонця. Початок великої подорожі такий же важливий, як перші рядки у книжці. Вони визначають усе.

Тато сів на пісок біля Мами.

– Поглянь на нашу "Пригоду", – мовив він. – Човен уночі – це дивовижне видовище! Саме так слід починати нове життя – сяйво штормового ліхтаря на верхівці щогли, берегова лінія, що зникає за спиною у темряві, увесь світ, що поринув у сон. Подорож уночі – найпрекрасніша в світі.

– Твоя правда, – погодилася Мумі-мама. – День найліпше пасує для прогулянок, а подорожувати треба уночі.

Мама дуже втомилася, пакуючи домашній скарб та непокоячись, чи не забули чогось важливого.