Олександр Грін - Фанданґо, Олександр Грін

— Фанданґо!

При цьому енергійному, короткому слові на мою голову лягала ніжна рука у латній рукавиці, — рука танцю, стрімкого, наче вітер, лункого, наче град, і милозвучного, наче глибоке контральто. Легкий холод перебігав од ніг до горла. Ще п’яні німці, грюкаючи кулаками, голосно вимагали розчуливше їх: «Пошалій ти мене, мая мила», але стукіт палички об пюпітра давав знати, що із цим покінчено.

«Фанданґо» — ритмічне вселяння пристрасті, жагучого та дивного торжества. Найімовірніше, що він — транскрипція солов’їної трелі, возведеної у найвищу ступінь музичної виразності.

Я одягся, вийшов; була одинадцята ранку, холодно та безнадійно світло.

По бруківці поспішала в комісаріати довга низка службовців. «Фанданґо» звучало глухіше, воно пішло у пульс, у подих, але ще був явний стрімкий переліт такту — навіть у ледь чутному наспіві крізь зуби, що вже перетворився на звичку.

Перехожі були вдягнені в пальта, перелицьовані з солдатських шинелей, кожушки, лосині куртки, сірі шинелі, френчі та чорні шкіряні бушлати. Якщо зустрічалося пальто цивільне, то неодмінно старе, вузьке пальто. Миловидна панянка у хустці чалапала по снігу величезними валянками, клубочучи ротом синю та білу пару. Незграбною від рукавиці рукою притискала вона портфеля. Вивітрена, наче вапняк, — до дір на грайливих щоках, — жваво дріботіла бабця, підстрижена «у кружок», у жовтих черевиках з високими каблуками, курячи товстий «Зефір». Похмурі молодики прямували з нетутешнім виглядом. Не раз, цікавлячись усім на світі, запитував я, чому перехожі уникають ходити тротуаром, і різні отримував відповіді. Один казав: «Бо менше зношується взуття». Другий відповідав: «На тротуарі треба сторонитися, думати, коли дати дорогу, а коли й штовхнути». Третій пояснював просто й мудро: «Так нема ж коней» (тобто, екіпажі не заважають іти). «Ідуть усі, — заявляв четвертий, — іду і я».

Серед цієї картини завважив я деякий єралаш, спричинений виглядом групи, що різко відрізнялася від усіх. То були цигани. Циганів багато з’явилося у місті того року, і зустріти їх можна було щодня. Кроках у десяти від мене зупинилася їхня бродяча трупа, щось балакаючи між собою. Густобровий, сутулий дід був у високому повстяному капелюсі, інші двоє чоловіків у синіх нових картузах. Дід був у старому ватяному пальто тютюнового кольору, а у зморшкуватому вусі блищала тонка золота сережка. Дід, незважаючи на мороз, тримав пальто розстібнутим, показуючи строкату оксамитову жилетку з глухим коміром, облямовану малиновою тасьмою, плисові шаровари та добре начищені, високі чоботи. Другий циган, років десь тридцяти, у стьобаному картатому каптані, прикрашеному на попереку величезними перламутровими ґудзиками, мав бороду чаркою і чудові, пишні вуса смоляного кольору; подовжені підусниками, вони нагадували ковальські кліщі, що схопили упоперек обличчя. Молодший, ставний циган, із худим злодійкуватим обличчям був схожий на горця — черкеса, гуцула. В нього були полум’яні очі з синявою кругом горбатого перенісся, і він тримав під пахвою гітару, загорнену в сіру хустку; на циганові був новий кожушок зі смушковою облямівкою.

Старий ніс цимбали. З-за пазухи середнього цигана стирчав мідний кларнет. Крім чоловіків, тут були дві жінки: молода та стара.

Стара несла тамбурин. Вона була закутана у дві рвані шалі: зелену і коричневу; з-під їхніх кутів виступала крайка брудної червоної кофти. Коли вона змахувала рукою, що нагадувала пташину лапу, — виблискували масивні золоті браслети. Суміш злодійкуватості та пихи, нахабства та душевної рівноваги була на її темному потворному обличчі. Може буть, що замолоду вона була не гірша за молоду циганку, що стояла поруч, від якої віяло теплом і здоров’ям. Але переконатися в цьому зараз було б дуже важко.

Гарна молода циганка мала небагато циганських рис. Губи в неї були не товсті, а лише пухляві. Правильне свіже обличчя з допитливим уважним поглядом, здавалося, дивиться крізь тінь у листі, — настільки затінене було її обличчя довжиною та блиском вій. Поверх теплої кацавейки, перекинута через згини рук, висіла шаль із бахромою; зверху шалі розквітала шовкова турецька хустка. Важкі бірюзові сережки погойдувалися в маленьких вухах; з-під шалі, аж за бахрому, спускалися чорні, жорсткі коси з карбованцями та золотими монетами. Довга спідниця кольору настурції майже закривала нові черевики.

Небезпідставно я так докладно описую цих людей. Побачивши циганів, мимоволі намагався я вловити слід отої незвіданої стародавньої тропи, якою йдуть вони повз автомобілі та газові ліхтарі, наче отой Кіплінґовський кіт: кіт, що «ходив сам по собі, всі місця називав однаковими та нікому нічого не сказав». Що їм історія? епохи? сполохи? переполохи? Я бачив тих самих бродяжок із магічними очима, яких побачить це саме місто 2021 року, коли наш нащадок, одягнений у каучук і штучний шовк, вийде з кабіни повітряного електромотора на майданчик алюмінієвої повітряної вулиці.

Погомонівши трохи своєю дикою говіркою, про яку я знав тільки, що то одна з найдавніших мов, цигани рушили до провулка, а я пішов навпростець, розмірковуючи про зустріч із ними та пригадуючи такі самі колишні зустрічі. Завжди вони йшли навперехрест усякому настрою, прям-таки пересікали його. Зустрічі ці були подібні до міцної кольорової нитки, яку неодмінно можна побачити в облямівці однієї матерії, назву якої забув. Мода змінює малюнок матерії, блиск, товщину та ширину; ринок призначає їй довільну ціну, і носять її то навесні, то восени, на різний фасон, але в облямівці весь час та сама строката нитка. Отак і цигани — самі по собі — ті самі, що й учора, — гортанні, чорняві створіння, що вселяють невизначену заздрість і образ диких квітів.

Ще доволі багато передумав я про це, аж поки мороз не вичавив із мене південь, що забіг усупереч сезону до південного закуточка душі. Щоки, здавалося, свердлить лід; ніс теж аж ніяк не палав, а між одірваною підошвою та закоцюблим до нечутливості мізинцем понабивався сніг. Я помчав щодуху, дістався до Брока і став стукати у двері, на яких було написано крейдою: «Дзвін. не прац. Прошу добре стук.»

Гострі дрібні риси, цапина борідка чехівського героя, горбкуваті лопатки й довгі руки, при худорлявій статурі та окулярах, які робили тьмяні запалі очі ненормально блискучими, — ця фігура вийшла відкрити мені двері. Брок був у довгому сірому піджаку, чорних штанях і коричневій жилетці, вдягненій поверх светра. Його