Ганна Бжезинська - Бажання

дракон запрагнув її для себе і викрав з кімнати, вікна якої виходили на море блакитне мов небо, далеко від Боско Неро і підземних печер. Пастух не знав, що вона дуже розумна – в її жилах текла магія потужніша від сили стриги і лісової баби – і піснею вабить когось, хто звільнить її.

Голос Аріанни притих і її слова – легкі та м’які, як крила метелика – наче пестили вуха Граціано. Він боявся глибоко дихнути, щоб мати не пробудилася з дивної дрімоти, і щоб не залишитися посередині розповіді назавжди, з золотоволосою чарівницею, що стоїть на краю темної печери дракона, перед очами.

-- Повітря на вершині гори було отруйним, а земля тремтіла від подиху дракона, коли принцеса вклала в руку пастуха меча, знайденого в лігві дракона. Викрадений колись зі скарбниці замку, від якого після нападу дракона залишився тільки обгорілий каркас, меч мав держак у вигляді голови дракона, оправлений діамантом. Перш ніж вони зійшли в темну безодню гори, принцеса проколола собі палець шпилькою для волосся і краплина крові стекла на камінь, на віки вічні забарвивши його червоним кольором, а вона прошептала над ним три слова. Закляття, що мало вберегти їх від сили ока дракона. А потім вони вбили дракона глибоко під землею, де єдиним світлом був вогонь дракона і блиск її волосся. Вбили його мечем, що прагнув помсти не менше ніж вони, і вирізали чудовиську серце, щоб на горі не залишилось навіть маленької частки сили дракона. Поховали його в таємному місці, на краю лісу, на перехресті доріг. Разом з ним сховали теж меч, бо кров дракона не згасила його ненависті і недобре, коли така сила залишається в людських руках. Потім принцеса вкрилася плащем зітканим з пташиного пір’я і полетіла на південь, в замок, який омивали хвилі моря, блакитного мов небо. Однак перед цим, вона взяла руки пастуха в свої долоні, її пальці м’які наче пелюстки троянди, і промовила три таємних слова, і дмухнула їх йому в уста, щоб вони назавжди залишилися з ним і його дітьми, допоки по обидва боки гори житиме хтось його крові. Ці слова були обіцянкою. Обіцянкою виконати його бажання – за те, що він прислухався до пісні і зійшов в глиб гори, і звільнив її від дракона. Одне-єдине бажання за все життя, але виконане до йоти. Одне-єдине бажання, що співає в твоїй крові і яке залишиться при тобі аж до смерті…

-- Так, жінко! – прямо над їхніми головами прогримів суворий голос Тріфоне і обоє підскочили від переляку. – Розкажи йому, як твій прадід вбив дракона і як звільнив від нього принцесу. Та не забудь сказати, як йому заплатили!

Сокира зненацька грюкнула і Граціано відкрив рота, щоб закричати. Йому здалося, що вістря цілило прямо в скроню матері. Однак сокира відхилилася, одним ударом відрубавши гілку найближчого дубка. Тріфоне обтесав її від менших галузок, скоріше зі злості ніж з потреби, а потім кинув на купу колод. Мати сиділа з низько похиленою головою, її пальці, тісно зчеплені на колінах, наче сплетене коріння.

-- Ходімо, жінко, -- сказав Тріфоне. – Малий стомився, та й тобі згодиться краща постіль, ніж жменя пожухлого листя.

Потім посадив Граціано собі на плече, на друге закинув сокиру. Його сорочка просякла потом, лісовою вологою і запахом дубової кори, отже все знову було як належить, звичне і зрозуміле. Перш ніж вони дійшли до села, Граціано заснув. Через два дні почалася пора стрижки овець, а коли вона закінчилася, батько взяв Граціано на чудовий, великий ярмарок. Цілу неділю хлопець сидів на возі, повному маточин, спиць і коліс, а селяни з п’яти сіл підходили і кожен нахвалював майстерність Тріфоне-стельмаха. Під вечір в них було стільки мідяків, що вистачило на красивий ланцюжок, коробку цвяхів і нову хустку для Аріанни. Та жоден з них і словом не згадав про дракона чи бажання.

Однак Граціано не забув цієї та інших історій. Наприклад, останню, про весняну чуму, що не зупинилася на краю Боско Неро, як це чинили раніше загарбники, грабіжники і збирачі податків. Ні, чума сміливо заглибилася в лісові хащі, прокралася на возі купця поміж важкими гілками смерек і під веселі звуки сопілки пастуха перетнула швидкі гірські потоки. Налетіла зненацька на п’ять сіл, що причаїлися по обидва боки гори, яка сто років тому, належала дракону з золотою лускою. І нічого не можна було вдіяти. І після цього все змінилося.

Кожної неділі мати вела Граціано в тінь церковної апсиди, до чотирьох невеличких горбочків, порослих травою і зіллям. Його сестри – Елісена, Оріетта, Кларабелла і Беренісе – померли одного вечора, під час тієї холодної весни, коли червона смерть лютувала по обидва боки гори. Стояли біля них деякий час, влітку слухаючи гудіння бджіл, а взимку -- каркання ворон. І мовчки йшли геть, ледь схиляючи голови перед портиком святині, бо священик помер невдовзі після сестер Граціано і на його місце не прислали нікого, хто міг би розхитати церковний дзвін.

Тільки Граціано інколи задумувався, якими вони були, його сестри, яких він ніколи не знав, бо народився майже через рік після того, як їх поховали на старому, сільському цвинтарі. А коли підріс, питав себе, чи вони пускали човники з кори по струмку і ганяли стадо гусей по вкритих травою пагорбах. Цікаво, як могло бути, якби червона смерть не забрала їх в хороводі далеко за край Боско Неро. Однак пронизлива мелодія чуми вивела всіх дітей з села на схилі драконової гори. Всіх до одного. Наче щуролов з казки. Але того самого року, перш ніж впав перший сніг, народився Граціано.

Дитя чуми. Він знав, що так його називають позаочі. Пам’ятав, як минулої весни тітка Ісотта, що жила відразу за майстернею Тріфоне, накинулася на Аріанну біля криниці. Пам’ятав біле, як крейда, обличчя матері, цівку крові, що стікала повільно по її щоці, в яку влучив камінь. І крики тітки Ісотти, яка, перш ніж її відтягнули інші жінки, назвала його потворою і байстрюком демона. Він цим не дуже переймався. Надалі прокрадався в сад до тітки Ісотти, але вже не брав від неї дрібних гостинців – сушених яблук, ліщинових горіхів