Елеонор Браун - Світло Парижа

двоє дівчат ішли поряд, схиливши голови одна до одної з близькістю, можливою лише між підлітками. Кілька інших відійшли до краю східців, роздивлялися картини на стінах і скульптури на площадці.

— Якоюсь мірою я повторюю свій колишній досвід. Мені так і не вдалося приборкати старшокласників, коли я сама була у школі. Усі чотири роки в основному ховалась, намагаючись не привертати до себе уваги.

Міс Пайн махнула рукою, аби поправити свої паси. — З усіма нами так було. Запевняю, за учительським столом почуваєшся краще. До того ж робимо так, щоб їм було легше набути досвіду, позитивнішого, ніж наш.

— Добре. Леді й джентльмени, перша зупинка, — оголосила я, коли ми прийшли в зал Ренесансу. Я обернулась, щоб подивитись їм в обличчя, ляснула в долоні й одразу про це пошкодувала. Я не була тією серйозною особою, що застосовує суворий стиль спілкування й одним оплеском у долоні може привернути до себе увагу: — Що ви знаєте про мистецтво епохи Відродження, розкажіть мені!

Школярі, що з ентузіазмом перемовлялись коли ми йшли, обрали саме цю мить, щоб похмуро замовкнути. Учні молодших класів здавались майже брутальними у своєму бажанні говорити, тягнучи руки, спрямовуючи своє тіло в повітря, наче маріонетки, яких тягнуть за мотузки. Однак, ці старшокласники ховались за апатичну легкість підлітків, але не могли приховати за нею блиску очей, крутили в пальцях олівці, смикали краї блокнотів. Я була певна, що картини Ренесансу їх захоплять, усі ці голі люди з ніжною шкірою, з тактовним прикриттям долонями або листками, однак, вони розглядали їх з чемною цікавістю.

— Отже, продовжимо, я на цілий день забрала вас зі школи, і найменше, що ви можете для мене зробити, — відповідати на мої запитання.

Міс Пайн і кілька її учнів гигикнули. Еліза, дівчина з двома довгими каштановими косами у футболці з вилинялим «Криком» Едварда Мунка[3] підняла руку. Вона трохи нагадувала мене в її віці: розсип прищів на лобі, кучерики, що вибивалися з кіс, міцне, опецькувате тіло. Між пальців вона тримала пензель, мабуть, на випадок надзвичайної потреби щось намалювати. Захотілося обійняти її.

— Моя рятівнице! — промовила я радісно. — Заради усіх святих, говоріть, моя пані!

Еліза зашарілась, її товариші обернулися, щоб на неї подивитися, але коли вона заговорила, голос був чіткий і гучний, упевнений. Або настільки впевнений, наскільки він може бути в дівчини-підлітка. Зробився високим, задзвенів у питальній інтонації. — Їх насправді цікавило типу античне мистецтво? Типу, греки?

— А також римляни, — відповіла я. Я так розхвилювалась, що хтось заговорив, що, може, промовила це надто голосно, бо хлопець із волоссям, зачесаним так, що, здавалося, він стояв у тунелі на вітру, відступив назад. Прочистила горло й продовжувала з меншим захопленням стриманим голосом, який уживала більшу частину свого життя, коли говорила про те, що мене зовсім не цікавить. — Вони були в захваті від греко-римської культури, її вплив ви можете бачити всюди. Візьмімо, наприклад, цю картину. — Я показала на картину італійського художника. — Бачите скульптури, що біжать нагорі будинку, на задньому плані?

Діти нахилилися вперед, і я стримала усмішку. Все-таки їм було цікаво. Треба було лише пробити їхню поверхневу байдужість і знайти під нею справжніх людей.

Заговорив Лем:

— Це схоже на фрески Парфенона[4].

— Схоже, чи не так? — відповіла я. — І це не випадково. Вони намагалися оживити мистецтво, продовжували шукати кульмінації досягнень художників і знайшли її у класичному мистецтві.

— Отже, копіювали? — спитала маленька худенька дівчинка. Забула її ім'я. Коли вона знайомилася зі мною, я дивувалася, якою маленькою й незахищеною та здається, наче тінь, що її власник лишає позаду.

— Це не копіювання, — зневажливо зронив хлопчик на ім'я Хантер. — Якби натхнення. — Дівчинка-тінь опустила підборіддя, ще більше занурюючись у себе, і мені захотілося стати їй на допомогу. Хантер був гарний, і те, що він не докладав жодних зусиль для цього, трохи дратувало. Його обличчя було ніжне й по-дівочому вродливе. Судячи з того, як решта гуртувалися довкола нього, він був центром соціального сузір'я.

На щастя, міс Пайн утрутилася раніше від мене. — Заспокойся, Хантере, — сказала вона тихо, і я помітила, що інші учні почали рухатися, Хантер трохи знітився, дівчинка-тінь глянула вгору з-під вій, у декого на обличчях з'явилося щось на зразок полегшення. У думці поставила міс Пайн «відмінно». Цілком слушне питання моралі, коли починають просторікувати про плагіат.

— І саме про це ми сьогодні поговоримо, еге ж? Звідки художники беруть свої ідеї, техніку, стилі? — спитала я.

— Один від одного, — відповіла Еліза, махаючи мені пензлем.

— Правильно, — сказала я. — Чому б нам не піти й не подивитися неокласиків[5], можливо, ми знайдемо там ще більше прикладів.