Генріх Белль - Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Це й створило з Белля провідника нового мислення, яке нині нарешті заволоділо людськими умами, створило давно, того самого дня, коли він став письменником. І його внесок у нове мислення важко переоцінити саме тому, що внесок це насамперед художній. Белль не повчає, не переконує, не агітує, не вдається до сили логіки. Він робить щось більше: створює атмосферу, в якій читачеві важко не відчувати, не жити, не дихати по-людському.

Буття, як відомо, визначає свідомість. Однак звідси аж ніяк не випливає, ніби людина — тільки продукт середовища, помноженого на історичну добу. Ні, людина є сумою різних сил — соціальних, біологічних, духовних; вона — результат їхніх несподіваних, часом випадкових поєднань. Завдяки цьому людина наділена тим, що філософи називають «свободою волі», без якої вона була б усього лиш скалкою безликого натовпу чи частинкою колони, що йде крок у крок. Тож про особистість, особистість неповторну й суверенну, не могло б бути й мови.

Але ж коли йдеться про справжнього письменника, щоразу стикаєшся з особистістю. А надто коли письменника звуть Генріх Белль.

Він з'явився на світ 21 грудня 1917 року в Німеччині, а саме — в місті Кельні. Час і місце народження великою мірою визначили його життєвий шлях: йому ніби на роду було написано стати підданим третього рейху, далі — солдатом вермахту, потім — військовополоненим і нарешті — жителем зруйнованої, розтоптаної, приниженої країни.

Не всі німці однаково ставилися до нацизму, до війни, до повоєнного свого нікчемства. Белль зневажав Гітлера, не був згоден з жодною формою самовинищення людей і знав, що гріхи треба покутувати, а рахунки — сплачувати. І він не забував про це до свого останнього дня: «Солдатам — а я був солдатом — слід нарікати не на тих, проти кого їх послали воювати, а тільки на тих, хто послав їх на війну»,— сказано в «Листі до моїх синів», опублікованому за чотири місяці до смерті письменника.

Певною мірою Белль став таким завдяки своїй родині: усі її члени, дорослі й юні (Генріх мав п'ятеро старших од нього братів і сестер), відчували відразу до того, що почалося в Німеччині після 30 січня 1933 року. А втім, у тій відразі й натяку не було на цілеспрямований, політично усвідомлений аитифашизм. Ремісник-батько (столяр високого класу й різьбяр) не вважав себе ні дрібним буржуа, ні пролетарем. На психології й побуті родини Беллів лежала поволока богемної декласованості: вони жили невідповідно до своїх статків, цуралися будь-якої ощадливості, влазили в борги, а слово «бюргер» вважали чимсь на зразок лайки. Але — так уже влаштовано світ — непевне економічне становище примушувало їх часом іти на компроміс. Хтось натякнув батькові, що майстерня його дістане вигідні замовлення, якщо хоча б один із синів запишеться в штурмовики. Сімейна рада принесла в жертву Алоїза, який цього родичам так ніколи й не пробачив, бо, за словами самого письменника, виявився «людиною, найменш придатною носити військову форму». Через багато років Генріх Белль відтворить цей факт в оповіданні «Самовільна відлучка» (1964). Але її герої — брати Бехтольди — вчинять «справедливіше»: розіграють кандидата в карти...

Розповідаючи сімейну історію, Белль виявляє, як завжди, скромність: судячи з усього, «найменш придатним носити військову форму» був саме він, бо в школі так і не вступив до гітлерюгенду, хоч на нього й неабияк напосідали. Найцікавіше, однак, навіть не те, що Белль відмовився, а саме мотиви, які він висунув: «Моя непереборна (і донині непереборна) антипатія до нацистів не була опором, вони чинили опір мені в усіх сферах мого існування... Я просто-таки не міг вступити до гітлерюгенду, то й не вступив, і край». Тут ми стикаємося з несумісністю нібито біологічною (а насправді, звичайно, моральною), яка насамперед здається наївною. Вона й справді наївна у своїй «нутряній» дологічності, примітивній емоційності. Але є в ній і щось надійне. Навіть коли її порівнювати з позицією тих, хто спирається на свою ідейну переконаність: адже переконання можна поміняти, а натуру — ні. В усякому разі, Беллева несумісність із нацистським і всяким іншим злом непогано прислужилася йому: вона виліпила з нього не просто добру людину, а й прекрасного письменника.

Свій внесок у все це зробило й місто Кельн. У 1979 році, відповідаючи на запитання журналіста про національну самосвідомість, Г. Белль сказав: «Я німець. Рейнський німець. Не пруссак. У нас на Рейні Пруссію не любили, через це завжди були сильні сепаратистські настрої. Мій батько ще мріяв про окрему рейнську державу... Ось і Аденауер був такий самий, як і мій батько, для нього на правому березі Рейну вже починався Сибір». Хоч Гітлер — виходець з Австрії, хоч кар'єру свою він починав у Баварії, на Рейні його «теорію» «практику» ототожнювали з пруссацтвом з усім тим войовничим, пангерманським, імперським, що кидало тінь на історію німців. А кельнці зі своїми римськими руїнами, своїм неортодоксальним католицизмом, своїми карнавалами, своїм своєрідним космополітизмом були зовсім інші, набагато «кращі» німці. А може, Беллеві так тільки здавалося, бо він сам був інший?

Протягом півсторіччя нас переконували, що кращі люди Німеччини, коли не билися з третім рейхом, то принаймні залишали його: виїхали брати Манни, Деблін, Фейхтвангер, Брехт, Ремарк, Анна Зегерс, Леонгард Франк і сотні інших. Але все це — письменники з гучними іменами. Хоч як гірко було їм залишати рідний дім, на них усе ж десь чекали. Обставини в Белля та його рідних були інші: «Недавно,— читаємо в його автобіографічній книжці „Що ж із цього хлопчика вийде?“ (1981),— Франк Г., тридцяти семи років (він народився в передостанній воєнний рік) запитав нас, чому ж ми все-таки не емігрували. І нам було важко йому розтлумачити, що таке нам і на думку не спало б: це однаково, якби мене хтось запитав, чому я не замовляю таксі, щоб вирушити на Місяць; звичайно, ми знали, що дехто емігрував: знайомі євреї... чи такий чоловік, як Брюнінг, але ми — куди і хто ми такі?». Згодом