Бен Ааронович - Річки Лондона

— Я піду за кавою, — сказала вона. — Тобі купити?

Я подивився вбік критого ринку й побачив, як вона махає мені рукою.

— Цим ти врятуєш мені життя, — сказав я й провів її поглядом, коли вона чкурнула в напрямку Джеймс-Стріт.

Не минуло й хвилини, як я побачив, що біля портика хтось стоїть. У тіні за найближчою колоною ховався невисокий чоловік у костюмі.

Я привітав його, як належить полісменові столичної поліції.

— Агов! — сказав я. — Ти що там робиш?

Чоловік обернувся, і я побачив біле перелякане обличчя. На чоловікові були пошарпаний старомодний костюм з жилеткою, годинник на ланцюжку та потертий капелюх-циліндр. Я подумав, що це може бути один з вуличних артистів, що мають дозвіл на виступ на Площі, але для виступів було надто рано.

— Йдіть сюди, — сказав він і поманив рукою.

Я переконався, що мій розсувний кийок на місці, і пішов до нього. Полісмени, навіть найбільш доброзичливі, повинні загрозливо височіти над цивільними — саме тому ми носимо великі черевики та шоломи з загостреними верхівками. Але наблизившись до цього чолов'яги, я побачив що він зовсім низенький: півтора метра, якщо без капелюха. Я ледве стримував бажання присісти, щоб наші з ним обличчя були на одному рівні.

— Я все бачив, пане офіцере, — сказав чоловік. — Це було жахливо.

У Гендоні нам втовкмачили дуже добре: передусім отримай ім'я та адресу. Я вийняв блокнот і ручку:

— Як вас звати, сер?

— Авжеж, пане офіцер. Мене звати Ніколас Волпенні, але не питайте мене, як це пишеться, бо літери я не зміг засвоїти.

— Ви вуличний артист? — спитав я.

— Можна це і так назвати, — відповів Ніколас. — До сьогодні всі мої вистави були виключно на вулиці. Хоча такої холодної ночі, як сьогоднішня, було б непогано привнести в мою кар'єру трохи інтер'єрів. Якщо ви мене розумієте, пане офіцере.

До вилоги в нього був пришпилений значок: олов'яний скелет, що завмер у стрибку. Для такого маленького старигана-кокні ця прикраса здавалася надто готичною, але ж Лондон є столицею змішування культур. Я записав: «Вуличний артист».

— А тепер, сер, — сказав я, — розкажіть, будь ласка, що саме ви побачили.

— Я дуже багато бачив, пане офіцере.

— Але ви були тут упродовж останніх кількох годин?

Ще одна річ, на якій наполягали мої викладачі: в жодному разі не можна підказувати свідкові. Інформація має текти в один бік.

— Я тут і вранці, і вдень, і вночі, — сказав Ніколас, який вочевидь не бував на тих лекціях, які слухав я.

— Якщо ви стали свідком чогось, — сказав я, — буде краще, якщо ви дасте свідчення.

— З цим може бути проблема, — сказав Ніколас, — зважаючи на те, що я мертвий.

Я подумав, що почув його неправильно.

— Якщо вас турбує ваша безпека…

— Мене вже нічого не турбує, пане офіцере, — сказав Ніколас. — Бо я вже сто двадцять років мертвий.

— Якщо ви мертвий, — не втримався я, — то яким чином ми з вами розмовляємо?

— Напевно, ви маєте дещицю бачення, — сказав Ніколас. — Щось від старої Євсапії Палладіно, — він уважно оглянув мене. — Може, ви це від батька успадкували? Ким він був? Докер? Моряк? Це від нього у вас таке гарне кучеряве волосся і такі губи?

— Ви можете довести, що ви мертвий? — спитав я.

— Якщо ви наполягаєте, офіцере, — сказав Ніколас і зробив крок уперед, на світло.

Він був прозорий; прозорий, як голограми в кіно. Тривимірний, абсолютно справжній і до біса прозорий. Я бачив крізь нього білий намет, залишений криміналістами для захисту тіла.

«Гаразд, — подумав я, — навіть якщо я збожеволів, від поліцейських обов’язків мене ніхто не звільняв».

— Ви не могли б розповісти, що саме ви бачили? — спитав я.

— Я бачив, як перший чоловік, якого вбили, йшов з боку Джеймс-Стріт. Охайний, з рішучою ходою, тримався як військовий, вдягнутий яскраво, як це тепер модно. «Жирний карась», як казали за моїх тілесних часів, — Ніколас зробив паузу, щоб сплюнути; до землі нічого не долетіло. — А потім з'явився другий чоловік, який скоїв убивство; він ішов у протилежному напрямку, від Генріета-Стріт. Він був гірше вдягнутий: сині робочі штани та щось на кшталт дощовика рибалки. Вони пройшли повз один одного он там, — Ніколас указав на місце в десяти метрах від портика церкви. — Напевно, вони були знайомі, бо кивнули один одному, але не зупинилися, щоб поговорити, абощо; їх можна було зрозуміти — у таку ніч не станеш баритися.

— Отже, вони розійшлися в різні боки? — спитав я не тільки для того, щоб прояснити цей момент, але й для того, щоб встигнути все записати. — І вам здалося, що вони знали один одного?

— Були знайомі, — сказав Ніколас. — Не думаю, що вони були великими друзями, особливо зважаючи на те, що сталося потім.

Я спитав його, що саме сталося потім.

— Ну, той другий, убивця, надів капелюх і червоний смокінг, вийняв палицю, а потім прудко й тихо, наче кіт до миші, підбіг до першого пана ззаду й одним ударом відбив йому голову.