Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Може, ти все-таки, замовкнеш?

І ляпнув це голосніше, ніж розраховував.

Усі зареготали. Містер Бранер змушений був спинитися.

— Маєте якісь доповнення, містере Джексон? — спитався він.

— Ні, сер, — відповів я, зашарівшись.

— Може, ви розкажете нам, що означає це зображення? — спитав він, вказуючи на один із малюнків.

Я поглянув на вирізьблену фігуру і відчув полегшення, тому що дійсно згадав, хто це.

— Це Кронос, що пожирає своїх дітей.

— Так, — мовив містер Бранер явно розчарований. — І робив він це тому…

— Ну… — Я напружив пам’ять. — Кронос був верховним божеством і…

— Божеством? — перепитав містер Бранер.

— Титаном, — виправився я, — і він не довіряв своїм дітям, які були богами. Ось… Тому Кронос і зжер їх. Але його дружина сховала немовля Зевса, а замість нього дала Кроносу камінь. А потім, коли Зевс виріс, він підступом змусив батечка, себто Кроноса, вивергнути назад своїх братів і сестер…

— Ти ба! — вигукнула ззаду якась дівуля.

— …ну і відбулась страшна бійка між богами і титанами, — продовжив я, — і боги перемогли.

Серед моїх однокласників почулося придушене хихотіння.

— Схоже, нам це дуже знадобиться в житті, — пробурмотіла до своєї подружки Ненсі Бобофіт, яка стояла позаду мене. — Уяви, як ти приходиш влаштовуватись на роботу, а тобі кажуть: «Будь ласка, поясніть, чому Кронос проковтнув своїх дітей».

— Отже, містере Джексон, — підхопив Бранер, — яким чином, перефразовуючи чудове запитання міс Бобофіт, все це стосується реальності?

— Отримала? — буркнув Гровер.

— Замовкни, — просичала Ненсі, чиє обличчя спалахнуло яскравіше за її волосся.

Нарешті Ненсі спіймала облизня. Містер Бранер був єдиний, хто не пропускав жодного зайвого слова, мовленого на його уроці. У нього були не вуха, а справжні радари.

Я поміркував над запитанням і знизав плечима.

— Не знаю, сер.

— Зрозуміло. — Містер Бранер виглядав розчарованим. — Доведеться знизити вам оцінку вдвічі, містере Джексон. Зевс дійсно умовив Кроноса скуштувати суміш вина й гірчиці, що змусило того вивергнути решту дітей, які, звичайно, будучи безсмертними богами, жили собі неперетравленими в утробі титана. Перемігши батька, боги розрізали його на дрібні шматочки його ж серпом і розкидали його останки Тартаром, найбільш похмурим місцем пекла. На цій оптимістичній ноті дозвольте оголосити, що прийшов час ланчу. Чи не проводите нас назад, місіс Додз?

Клас потроху став виходити із зали, дівчата хихотіли, хлопці штовхались і дуріли.

Ми з Гровером зібралися було слідом, але містер Бранер звернувся до мене:

— Містере Джексон!

Я зрозумів, що зараз відбуватиметься. І сказав Гроверу, щоб не чекав на мене. Потім обернувся до містера Бранера:

— Сер?

У містера Бранера був такий вигляд… ясно, що просто так він від мене не відчепиться… Його карі очі дивилися так пильно й пронизливо, ніби він мав уже тисячу років і встиг побачити геть усе на цьому світі.

— Вам варто було знати відповідь на моє запитання, — сказав містер Бранер.

— Щодо титанів?

— Щодо справжнього життя. І яким чином наше навчання пов’язане з ним.

— Е-е…

— Те, чого я вас навчаю, — провадив далі містер Бранер, — важливо для життя. І я сподіваюсь, що ви поставитесь до цього з усією відповідальністю. Випробування будуть лише найкращими, Персі Джексон.

Я майже розлютився, бо це було дошкульне зауваження.

Звісно, добре було за часів проведення так званих турнірів, коли, вбравшись у римські обладунки, містер Бранер вигукував: «Хай живе Цезар!..» і, вказуючи мечем на крейду, змушував нас мчати до дошки й писати імена всіх видатних римських героїв, а також ким були їхні батьки, ще і яким богам вони поклонялися. Але містер Бранер, виявляється, сподівався, що я не буду гіршим за інших, хоч я страждав на дислексію та розсіяння уваги і ніколи більше за «трійку» у своєму житті не отримував. Ні — він очікував, що я не лише не пастиму задніх; він сподівався, що я буду першим! А я навіть не міг вивчити всі ці імена та факти, не кажучи про те, щоб правильно їх написати.

Я промурмотів, що старатимусь, а містер Бранер між тим сумно дивився на стелу, нібито особисто був присутній на похороні цієї дівчинки.

А потім сказав, щоб я йшов на ланч разом з іншими.

Клас розсівся на сходах перед входом до музею, звідки було видно юрбу пішоходів на П’ятій авеню.

У небі починалася гроза, хмари були важкі, похмурі, чорніші, аніж я коли-небудь бачив. Я подумав: можливо, справа у глобальному потеплінні, тому що, починаючи від Різдва, погода у всьому штаті Нью-Йорк була дуже дивна. На нас то налітали жаливі хуртовини, то повінь, то від удару блискавки спалахували лісові пожежі. Я б не здивувався, якби зараз на нас посунуло торнадо.

Решта, здається, нічого не помічали. Хлопчаки кидались крекерами в голубів. Ненсі Бобофіт намагалась поцупити щось із торбинки якоїсь панночки, і, звичайно ж, місіс Додз робила вигляд, ніби нічого не відбувається.

Ми з Гровером сиділи на краєчку фонтану, подалі від решти класу. Ми вважали, що тоді ніхто не здогадається, що ми з цієї школи — школи для виродків і невдах, яким судилася одна доріжка.

— Звелів затриматись після уроків? — спитав Гровер.

— Та ні, — відповів я. — Хіба Бранер може?… Просто хочеться, щоб він хоч на хвилинку від мене відчепився. Себто щоб зрозумів, що я не геній.

Якийсь час Гровер сидів мовчки. Потім, коли я вже вирішив було, що зараз він знову вирече якесь глибоке філософське зауваження, щоб підбадьорити мене, він мовив:

— Можна мені відкусити від твого яблука?

Я мав кепський апетит, тому віддав йому ціле яблуко.

Я спроквола стежив за потоком таксі, що сунули П’ятою авеню, і міркував про мамину квартирку, яка розташовувалася далі від центру, всього лише за кілька кроків від того місця, де ми сиділи. Я не бачив маму від Різдва. Мені раптом страшенно схотілося сісти в таксі й поїхати додому. Вона міцно обійняла б мене і була б рада та розчарована одночасно. Звісно, вона негайно відіслала б мене назад в Йєнсі, нагадавши, щоб я був старанний, нехай навіть це моя шоста школа за шість років і мене, можливо, невдовзі знову випруть. Ех, я б не витримав її сумного погляду!

Містер Бранер на своєму візку зупинився біля підніжжя пандуса для інвалідів. Він жував селеру, читаючи роман у м’якій палітурці. Над спинкою його візка стриміла червона парасоля, і це нагадувало столик у кав’ярні на колесах.

Я вже збирався розгорнути сандвіч, коли переді мною виникла Ненсі Бобофіт зі своїми подружками-виродками — гадаю, їй набридло обкрадати туристів, — і вивалила свій недоїдений ланч просто на коліна Гроверу.

— Ой-ой! — Вона нахабно