Клайв Стейплз Льюїс - Кінь і його хлопчик

class="p1">– І краще за поета і не скажеш: «Нема меча такого, проти якого не знайшлося б і щита. І лише око мудрості не знає перепон». То знай же, мій вельможний гостю, що все своє життя у злиднях я перебувався, тож одружитися і мріяти не міг. Тому й не послали мені діточок небеса. Та якось уночі на повний місяць саме того року, як благословенний тісрок – хай будуть вічними його літа! – посів на трон – хай буде вічним його благословенне правління! – боги у невимовній милості своїй зробили так, що я очей не міг стулити. Не в змозі заснути, підвівся я з убогої постелі своєї і вийшов на берег: вдихнути свіжого морського повітря, помилуватися зірками та місячним сяйвом над морем. Аж раптом із моря долинув до мене плеск, начебто весло занурили у воду недбало. А потім почувся й скрик, і завмер я на місці у здивуванні великому. Та подиву моєму тієї ночі краю не було, бо припливною хвилею до берега прибило човен, а в ньому побачив я схудлого від голоду, знесиленого від спраги чоловіка, який уже й не дихав (здається, він помер ось-ось, бо тіло було ще теплим), а поруч із ним лежав порожній бурдюк, а за бурдюком – о диво! – немовля. Та й від того більше диво – іще живе! І мовив я собі: «Так розсудили боги, аби ці двоє бідолах були єдиними, хто врятувався у вутлому човні, коли розбився їхній корабель. І той із них, чиє тіло холонуло в мене на руках, не пив сам і не їв, аби підтримати життя оцьому немовляті, а помер він лише тоді, коли попереду побачив берег». І пригадав я іншу старовинну мудрість, що каже: хто стражденним допоможе, того боги не обійдуть своєю ласкою та втричі винагородять за доброту… Тож спонукуваний добросердям, як встиг уже помітити мій вельмишановний гість…

– Хвалу своїм чеснотам залиш-но складати іншим, – посміхнувся таркаан, – бо не мудруючи ти просто-таки поцупив малюка, який уже вдесятеро відпрацював тобі за кожен жалюгідний шматок хліба, яким ти годував його весь цей час. Припинимо ж змагання в красномовстві, від якого мене вже нудить, і просто зараз ти назвеш мені ту ціну, яку доцільною вважаєш за раба.

– О мій володарю, як сам ти мудро зауважив, цей хлопчик – він мені надія та опора, і на хазяйстві я без нього, мов без рук. Це ж треба врахувати, як і те, що замість цього хлопця я маю ще придбати іншого, якому б міг довірити свій дім.

– Гаразд! Я дам тобі аж п’ятнадцять півмісяців, – нашвидкуруч підрахував таркаан.

– П’ятнадцять? За надію та опору? – аж простогнав Аршиш. – П’ятнадцять – за відраду для очей? Єдину, що лишається у мій похилий вік! Та ти смієшся, доблесний таркаане, із сивої моєї бороди! Моя ціна – принаймні сімдесят!

На цьому пункті в торгах Шаста підвівся та навшпиньках попрямував геть. Усе, що цікавило його, він уже почув. А те, як відбуваються торги, він і без того знав, бо на базарі в тому селищі, куди він їздив із рибою та Аршишем, без торгів не обходилося. Тому він анітрохи не сумнівався, що врешті-решт ці двоє зійдуться в ціні, що наприкінці торгів буде набагато нижча за ту, що називав Аршиш, та значно вища за ту, що пропонував таркаан; та хоча обидва знали про те ще до того, як почали торгуватися, мине ще чимало часу, доки вони вдарять по руках.

Тут треба заздалегідь застерегти маленьких читачів від зайвих сліз, аби вони не уявляли себе на місці Шасти: мовляв, як би вони почувалися (та й я теж), якби почули, що наші рідні батьки безсоромно продають нас у рабство. Нічого такого сам Шаста не відчував: по-перше, він і без того животів хіба що не в рабстві; по-друге, історія з човном та знайденим у ньому малюком захопила його уяву куди більше, ніж торги, наповнюючи серце неочікуваним піднесенням та… полегшенням, адже змалку йому втовкмачували, що син має шанувати та любити свого батька, але ж як він не намагався, ані любити, ані шанувати старого рибалку в нього не виходило. Лише тепер він зрозумів чому, і навіть камінь впав із його душі. Натомість його уяву захопили інші думки: «Якщо Аршишу я не син, то хто я? А що, як я син самого таркаана або навіть тісрока – хай будуть вічними його літа! – або… когось із богів?»

Ось які думки роїлись у нього в голові, коли він замріявся посеред клаптика зеленої трави на подвір’ї. Вечоріло. На сході вже вигулькнули перші зірки, хоча на заході ще рожевіла зоря. Неподалік, прив’язаний до залізного кільця, вбитого просто у стіну ослячої стайні, скуб травичку кінь, на якому приїхав чужинець. Шаста несміливо наблизився до нього та погладив його шию. Кінь і вухом не повів, задумливо підбираючи траву. І тут Шасту спіткала ще одна несподівана думка: «А все ж кортіло б знати, яка він людина, отой таркаан? – з несподіванки він навіть промовив це вголос. – От було б добре, якби він виявився доброю людиною. Подейкують, у господах великих панів слугам спину гнути не доводиться! Вдягнені вони на заздрість іншим, а на обід їм перепадає справжнє м’ясо! А може трапитися й таке, що візьме мене таркаан із собою на якусь війну. Хіба ж їх мало? І там, у запеклій битві, врятую я йому життя… із вдячності він вивільнить мене з неволі, а потім, вже як вільного, прийме як сина. І буду я жити в палаці, їздити на колісниці, а вдягнений буду в кольчугу. А може трапитися і навпаки: він виявиться людиною злою й жорстокою і відправить мене працювати в полі. Та ще й у кайданах – аби я не втік. От якби знати тут і тепер, що за людина той таркаан. Та хто його знає? Хіба що цей кінь! А кінь, хоч, може, й знає, та хіба ж він скаже?»

Кінь підвів голову, і Шаста поплескав його по брунатній оксамитовій щоці й мовив:

– От якби ти вмів розмовляти, мій друже!

Кінь зиркнув на нього своїм великим оком. Аж тут – чи то тільки почулося? – до Шасти долинуло таке низьке, наче утробне:

– А що його вміти?

Від здивування очі у Шасти зробилися так само великими, як і в коня, і він не знайшов нічого кращого, ніж голосно спитати:

– Отакої! Де ти навчивсь?!

– Тихіше! – розсудливо мовив кінь. – Там, звідки я родом, усі, чи майже всі, тварини розмовляють.

– Де ж це можливо таке диво-дивне?

– У Нарнії, – відповів кінь, – благословенній Нарнії, найщасливішій землі на світі, де на схилах гір буйно квітне верес,