Tимофій Глінский - Фаїхо , Tимофій Глінский

       Відтоді, як Сейрон поставив собі мету, минуло багато часу, а точніше — дія відбувається вже у дві тисячі двохсотому році. За цей час йому вдалося зібрати легіон із п'ятидесяти людей. Протягом п’ятнадцяти років він тренував їх, кажучи, що рано чи пізно сила Фаїхо проявиться в кожному з них. Але роки йшли, і багато хто втрачав, а дехто й продовжував втрачати надію на те, що колись її отримає. Тож половина бійців залишила легіон, а згодом із тридцяти не лишилося нікого. Сейрон впав у глибоку депресію — усе, до чого він так довго прагнув, усе, у що вірив, зруйнувалося…
       До Сейрона ми ще повернемося, а зараз перенесімося до міста, розташованого за п’ять кілометрів від пустелі, під назвою Sky City — одного з найпрогресивніших міст у світі. За століття люди досягли величезного прогресу. Вони знали про Вейнезис, і, надихнувшись прикладом могутніх дерев та гір, збудували неймовірно високі хмарочоси й торгові центри — заввишки десять, п’ятнадцять, а то й двадцять кілометрів! Люди на їхньому тлі здавались атомами, яких можна було розгледіти хіба що під мікроскопом. Місто було повне електронної реклами, що крутилася на хмарочосах, а під ногами був спеціальний асфальт, завдяки якому люди рухалися швидше. Увесь мегаполіс утопав у нічному синьому світлі.
Недалеко від околиці міста стояв дитбудинок. Він нагадував готель заввишки двісті метрів. Для цього міста будівля вважалась застарілою. У ньому росли п’ятеро друзів на ім’я Том, Ронні, Джей, Фелікс і Марко. У дитбудинку вони були з народження, ніхто з них не знав своїх батьків. Їх єднала лише згуртованість — єдине, що дарувало їм радість.
Одного дня вони сиділи разом за обідом, і Том почав розмову:
Том: – Ми маємо втекти звідси!
Фелікс: – Що? 
Джей: – Про що ти говориш, Том? 
Сказав він, проковтнувши їжу.
Том: – Я відчуваю себе ніби в рабстві. Тут тисяча дітей, як ув’язнених у тюрмі!
Роні: – Нас тут годують, одягають, про нас дбають. Який сенс тікати? 
Марко: – Тут повно охорони, до того ж, навіть якщо ми втечемо — нам нікуди йти.
Том: – Хлопці,  невже ви не хочете відчути смак свободи? Хіба не хочете ближче познайомитися зі Sky City і забути про ці прогулянки лише по території й нудні екскурсії?
Хлопці на мить замислилися.
Том: — Я не хочу чекати, доки з’являться якісь люди, які випадково виберуть когось із тисячі дітей, щоб забрати хоч одного з нас. Ми маємо самі все продумати й утекти!
Джей: — Ти говориш про неможливе. 
Сказав він, почитавши головою. 
Том: — Ні, у цьому світі немає нічого неможливого. Ми це зробимо! 
Фелікс— Навіть якщо й вдасться втекти, що ми робитимемо далі?  Ти про це думав? 
Том: — Спокійно, разом, ми точно не пропадемо. Але в будь-якому разі я хочу відчути свободу — і ви теж! Просто не зізнаєтесь.
Марко: — Свободу, хех… Ну гаразд, можна спробувати.
Усміхнено сказав Марко 
Том: –  О, одразу видно — не мамин синочок! А щодо решти, нууу...
Хлопці ще трохи вагалися, але зрештою вирішили:
— Гаразд, Том. Ми з тобою.
— Чудово! Після вечері починаємо думати над планом.