Богдан Вікторович Коломійчук - Король болю

канчуком його вдруге, цього разу хлеснувши по пиці, а далі з таким же завзяттям заходився періщити двох його товаришів. Усім трьом, врешті, не лишалося нічого іншого, як щодуху дременути з кімнати, завиваючи, мов пси і поміж тим засипаючи кривдника найдобірнішими прокляттями.

Щойно вони зникли, постоялець знову замкнув двері на ключ і, відкинувши від себе канчука, втер з чола піт. Христоф був високого зросту, міцної статури і мав на вигляд близько сорока років. Риси обличчя його були виразні, а погляд дещо колючий і, здавалось, насмішливий. На щоці, над короткою темною бородою тонкою ниткою тягнувся шрам.

— Ти безчесна людина, Христофе! — викрикнула жінка. — Як ти міг?

— Облиш, — спокійно відповів той, — я ж не взяв у них гроші.

— Мене це навіть дивує! — чорнявка відвела від нього погляд і ображено втопилась кудись попереду себе.

— Замало пропонували...

— Негідник!

На очах у жінки виступили сльози. Глянувши на неї, Христоф зрозумів, що надто далеко зайшов у своїх жартах. Тихо вилаявшись, він перечекав першу хвилю плачу, а тоді промовив:

— Вибач, Софіє.

Вона витерла очі, вгамувала подих, але озвалася тільки за хвилину.

— Навіщо ти влаштував цю виставу? — запитала жінка.

Христоф знизав плечима.

— Хотів їх провчити, а для цього слід було підпустити ближче.

— Хіба ж я не досить натерпілася принижень, Христофе?

Чоловік важко зітхнув.

— Дорога Софіє, на жаль, можу тільки вдруге просити мені вибачити. Так, я справді повівся негідно...

— Гаразд, давай забудемо про це, — вона мовила здавленим, але вже рівнішим голосом, — зрештою, ті негідники отримали те, на що заслуговували.

Чоловік вдоволено реготнув.

— Атож, навряд чи в них ще колись виникне бажання до таких торгів.

Неприємний осад на душі, втім, залишився навіть у Христофа. Йому пригадалось, що кілька місяців тому, коли він зустрів Софію ще на Волині, то пообіцяв їй свій захист у дорозі. Тим більше, що прямувала ця жінка, як і він сам, до Кракова.

Софія була знатного походження, однак рано залишилась сиротою. Згодом, прагнучи отримати освіту, подалась до Неаполя, де найнялася служницею до видатного математика Нікколо Тартальї. Чоловік цей, окрім усього, займався ще й алхімією, астрологією та не гребував чаклунством і, подейкують, знав потаємні секрети людвисарства, завдяки яким міг виготовляти небачені досі потужні гармати, що одним пострілом здатні були покласти пів ворожої армії.

Нікколо Тарталья помер понад п’ятнадцять років тому, але, подейкують, передав знання своїм учням, серед яких була й Софія.

Після смерті вчителя доля її склалася не найкращим чином. Серед найгірших поневірянь був полон у піратів, які продали її туркам у Кафі, звідки вона потрапила до гарему в Бахчисараї. Звідти, на щастя, їй вдалося втекти і пристати до купців, що допровадили її до Речі Посполитої.

— Ти так мені й не зізналась, навіщо тобі до Кракова, — промовив Христоф, умостившись на своє попереднє місце на стільцеві біля вікна, де сидів до появи непроханих гостей, — тебе чекає там хтось? Маєш там родичів? Друзів? Чоловіка?

— Зате я зізнавалась в інших своїх бажаннях.

Відповідь Софії була раптовою, як блискавка, і змусила його на хвилину замовкнути.

— Що таке, Христофе? — дещо насмішкувато запитала вона, — невже ти знітився?

Здавалось, що Софія в такий спосіб хотіла відомстити йому за своє приниження.

— Аж ніяк... — відповів той.

— То в чому річ?

Вона одним різким рухом зірвала з себе ковдру, під якою була цілковито оголеною.

— Ти розповідав про мої стегна, живіт та груди, сам не уявляючи, як вони виглядають. То подивись... То скуштуй їх.

Софія трохи розвела коліна і провела пальцями по своєму акуратному затишному лоні.

— Невже не хочеш?..

— Хочу.

Він простягнув до неї руку і, коли вона подала йому свою, потягнув її до себе. Христофові кортіло побачити її оголеною в повен зріст на ногах. І саме так вона виглядала божественно. Впившись спочатку у її вуста, він згодом потроху опускався цілунками до її шиї, плечей і персів, затримавшись довше губами на брунатних налитих сосках, а далі знову повернувся до вуст.

Між тим її руки вже опинились під його сорочкою, а далі міцно вхопили пояс, мовби прагнучи розірвати його з пристрасті. Ледве стримуючи шал, Христоф підняв її і, пронісши кілька кроків, притис до стіни. Тут, відчувши, що руки Софії вже подолали перешкоду з поясу, за хвилину звільнив собі шлях від одягу і ввійшов у неї одним дужим рухом.

Лоно Софії відгукнулося гарячим і вологим пульсом, жадібно засмоктуючи його плоть з кожним рухом все глибше. Коханці сильно і з насолодою вдарялися в стіну, шалено стогнучи в унісон вітрам ззовні, аж раптом хтось з силою гримнув у двері.

— Не зважай, — благально промовила Софія, ще дужче впиваючись нігтями в його спину.

— Вони виб’ють двері, — відповів їй коханець.

— Плювати, що буде потім. Давай закінчимо!..

— Тоді повернися... — наказав він їй.

Софія миттю сперлася руками на ліжко, підставивши йому пружні розчервонілі сідниці.

— Тільки продовж, продовж... — застогнала вона.

Постоялець за цю мить встиг ухопити зарядженого пістоля, що лежав неподалік від них і звів курок. Після цього знову увійшов у свою коханку. Двері, здавалось, от-от зіскочать з петель, і, щоб цього не сталося, він натиснув на гачок. Гримнув постріл, і удари в двері припинились. Одночасно з цим Софія голосно закричала від останньої найбажанішої хвилі задоволення.

Христоф нахилився й торкнувся губами її шиї.

— А тепер пора, — прошепотів він їй, — з того боку вгомонились ненадовго.

І справді, щойно коханці, долаючи млість у тілі, встигли одягнутися, як двері знову затряслися. Цього разу значно дужче і, здавалось, трималися на місці тільки дивом. Христоф прислухався, намагаючись зрозуміти, скільки за ними нападників. Втім, схоже, тих було аж надто багато. Він глянув на Софію і з подивом зауважив, що вона цілковито спокійна, мовби от-от в цю кімнату ввірветься не зграя розгніваних волоцюг, а натовп усміхнених самаритян.

Він ухопив до рук стільця і щосили жбурнув його у вікно. Шиба розлетілася, і до кімнати увірвався скажений холодний вітер.

— Нам доведеться тікати, — промовив Христоф, — і, на жаль, ось цим не вельми зручним шляхом.

— Дрібниці, — несподівано з усмішкою відповіла Софія.

Чоловік першим переліз через підвіконня і підставив обличчя густому дужому вітру. Донизу можна було спуститися спочатку дахом прилеглої до будинку конюшні,