Янина Кап (Зоя Маг) - Там, де ховали життя, Янина Кап (Зоя Маг)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ Римарівка. Стиглі груші й чоловіча хата

Римарівка ще спала. Лежала між горбів і лісів, мов дитина, загорнута в мамину хустку. Тільки річка Грунь не знала сну — ворушилась срібною стрічкою в очеретах, шепотіла про щось своє — старе, ще до революції.

У повітрі — запах груш. Ті, що стигли в садку Сави Литовки, наливались сонцем, аж здавалось, що ще трохи — і луснуть. Іноді якась важка, спіла — бух — і падала на землю з м’яким звуком, наче зітхання.

Хата Савина стояла осторонь — висока, під бляхою, з вишитими рушниками над вікнами й кованою клямкою на дверях, яку робив ще дід Гнат, коли царя ховали. Казали, що у дворі в Литовків — наче в пана. І не з брехні казали.
Бо в Сави були поля, худоба, пасіка, добрі коні й повага. Але найбільше — голова. Така, що й голова сільради — Івлєв — боявся з ним сперечатись. Бо Сава міг сказати тихо, але так, що тобі більше й казати не хотілось.

У глиняному дворі вже ворушилась Уляна — Савина жінка. Виносила на світанку воду з колодязя, затуляла глечик рушничком. Руки в неї були шершаві, натруджені, але вміли все: від заспокоїти дитину до замісити тісто на шість пирогів.

Максим ще спав — молодший син. Павло був у армії — втік туди ніби з війни. Бо що там — муштра, а тут — темрява вже згущалась. Ходили чутки, що будуть списки. Що вже є “розкуркулені”. Що “хтось не з нами — той проти нас”.

І тільки Сава сидів на лаві під яблунею і читав газету. Очі в нього були глибокі, мов криниці — темні, але з дном. Пальці перегортали сторінку, а у вусах ледве ворушилось:

— Між рядків воно. Не написано, але сказано…

В цей час, за плотом, щось зашелестіло.
Погляд Сави зупинився. Трохим. Його небіж. Стояв, удаючи, що шукає прута для курей. Але очі в нього сковзали — не по землі, не по грушах, а по вікні, за яким спала Ольга.

 

 

— Знов газету гризеш, Саво? — гукнула Уляна з-під навісу, з глечиком у руках. — І що там нового? Колективи золотом засівають?

Сава не підвів голови.

— Засівають, та не золотом. Зовсім не тим.
— Та кажи вже, не мели загадками.

Він згорнув газету, поглянув на неї. Очі спокійні, але брова трохи сіпнулась.

— Пишуть: «На Полтавщині відкрито новий фронт боротьби зі шкідниками — куркулями, що ховають хліб і м'ясо».
— Та ти ж не куркуль, Господи прости, — махнула рукою Уляна. — Глянь на наші долоні — у кого там шкідник? У нас же працюють, а не грабують.

Сава піднявся з лави, обтрусив штани. Підійшов ближче, взяв глечик з її рук, поставив на стіл під вишнею. Обережно, з повагою.

— Уляно. Слово “куркуль” — то вже не про майно. То — мітка. Кому не довіряють, хто читає між рядків, кого поважають більше, ніж “комнєра”.

Вона зітхнула, зняла хустку, витерла лоба.

— І що ж — ховатись?
— Жити так, ніби нас немає. Щоб нікому в горлі не стали.

В цей момент хтось закашляв за сараєм.

— Трохим... — прошепотіла Уляна, — знов ходить кругами. Як сова яка.

Сава нічого не сказав. Подивився туди, де гілля стиха ворушилось, і лиш стиха кинув:

— Коли голод приходить — совами стають не лише птахи.

 

В хаті заворушилась Ольга — тиха хода по дерев’яній підлозі, шелест полотна. Молоде обличчя в вікні, на якому ще тримається сон. Вона визирає надвір — і зустрічає погляд Трохима. Він не кліпає. Усміхається кутиком рота, як кіт, що стежить за горлицею.

Ольга стискає плечі, відходить у глиб хати. Уляна кидає за Трохимом погляд, як ножа. Сава все бачить, але мовчить.

 

 

Ольга вийшла з хати в полотняній сорочці, застебнутій до коміра. Обличчя — свіже, але очі — ніби не виспались. В руках — миска з замішаним тістом.

— Добрий ранок, — кинула, більше для Уляни, ніж для Сави.
— Був би добрий, якби без газет, — відповіла Уляна, а тоді тихіше: — Як спалося, дитино?

— Снилося, що Павло писав листа. А я читаю, а букви… як ртуть — течуть, не втримати. Тільки одне слово встигла вхопити: “Скоро”.

Уляна глянула на неї м’яко, але з болем.

— То добре. Може, і справді скоро. Господь приведе, аби лиш… живим.

Трохим ще стовбичив край саду, ніби чекав, поки заговорять. Коли Ольга повернулась до хати, він рушив за нею кілька кроків, але Сава голосно гримнув відром по лаві.

— Трохиме, піди до Карпа, глянь, чи не треба воза ремонтувати. А то стоїш тут, як кочерга без печі.

Трохим мовчки розвернувся й пішов — хода його важка, мов недоспіване слово. Після нього повітря ніби стало чистішим.

 

У хаті вже пахло тістом. На столі — скибка сала, натерта часником, жменя квасолі з вчорашнього. Максим із хати вийшов босий, скуйовджений.

— Мамо, а можна хоч раз без Трохима на подвір’ї? Він мені вже й сниться.
— Не тобі одному, — буркнула Ольга з-за хліба.
— Якби Павло тут був… — озвався хлопець.
— Павло — там, де не стріляють по своїх, — відказав Сава з порога. — А ми тут — де треба мовчати більше, ніж говорити.

Пів дня пройшло у звичній напрузі. Збирали груші, сушили яблука, перевертали сіно в кутку саду, куди ще не дійшли очі сільради.

Всі працювали мовчки. Навіть малі — племінники Карпа, що прийшли допомогти, наче відчували: нині не той день, щоб кричати.

Ближче до обіду до обійстя підійшла Настя — Савина сестра. Висока, з гідною поставою, в темній сукні й з фартухом. На руках — кошик з картоплею.

— Я оце… зібрала, що мала. Поділимось. Може, не стане на зиму, та бодай дітям.

Сава глянув на неї довго.

— Дякую, Настю. Ми ще тримаємось, але знаття… скоро всі будемо з одним кошиком на всіх.

 

Сонце пекло як востаннє. Курка квоктала десь під возом. І в цьому спокої вже щось було не так. Надто тиха тиша. Надто уважний шепіт річки.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍