Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

– Доброго дня, Юліано Всеволодівно… – знову пересохло в роті, і так щоразу, коли бачу нашу головну редакторку.

– Доброго. Сідайте, Олено!

Шефиня вже зайняла місце в центрі круглого стола і переглядає папери. Вона завжди з’являється першою на робочому місці. Не належить до тих керівників, які дозволяють собі порушувати приписи або ж правила. Власне, того ж чекає і від підлеглих, котрі поспіхом сходяться й займають свої місця.

Рівно о дев’ятій усі двадцятеро найкращих журналістів і редакторів «Егоїстки», зосереджені й бадьорі, готові сприймати чергові повідомлення та виклики.

– Маю для вас дві новини… – Юліана Всеволодівна ніколи не хвилюється. Ось і зараз її голос рівний і не видає жодного почуття. – Ми в проекті «Гордість України». Вітаю, – повідомляє шефиня так буденно, ніби зачитує список обов’язкових справ хатній робітниці.

Манірні оплески. Удавана радість на обличчях. Сумніваюся, чесно кажучи, що мої колеги виявляють справжні почуття. Радше роблять вигляд, що втішені, бо ж усім відомо, як шефиня два роки дотискала президентський фонд і таки досягла свого. Ми в проекті. Нас читає дружина Самого… Це дійсно успіх, гідний оплесків, і всі, звісно, мають це демонструвати.

Проте існує одне «але», яке можна позначити темним «напівжирним» у тексті. «Егоїстка» – це вам не благодійний проект. Тут усі працюють за гонорари та надто дорого цінують власні здібності, щоб погодитися волонтерити, хай і на «Гордість України». Назвіть мене, якщо хочете, стервочкою, якій ще зарано судити про інших, але я добре знаю журналістів нашого видання. Вони і пальцем не стукнуть по клавіатурі задарма.

– Інша новина не така приємна, – продовжує тим часом Юліана Всеволодівна. – Наступного тижня відбудеться велика нарада проекту за участі першої леді… – затяжна пауза дає змогу відчути значущість сказаного, – і ми маємо вже надати сенсаційний матеріал.

Вимовлене з притиском «вже» зависає в повітрі дражливим знаком неспокою. Колеги, мов за командою, втуплюються у власні щоденники і роблять украй важливі помітки. Ясна річ, жоден не бажає бути цапом-відбувайлом чи жертвою, принесеною на вівтар «Гордості України».

– Даю підказку: Соломія Крушельницька – ось наш шанс, – Юліана Всеволодівна схрестила руки на грудях, а це означає, що вона налаштована рішуче. – Діти Самого навчаються музиці, – знову значна пауза дозволяє всім усвідомити важливість моменту, – Крушельницька має в їхній родині особливу пошану. Звісно, переповіданням її біографії нікого не здивуєш…

У зловісному мовчанні можна було б почути, як продзижчить муха, якби вона здатна була долетіти до нашого тридцять третього поверху. Не бачу жодної активності. Та воно й не дивно. Крушельницька – це початок двадцятого століття. До того ж ще й опера, яка для багатьох сьогодні лише назва чогось класичного і не зовсім зрозумілого. Хіба самогубець зголосився б добровільно копирсатися в цих нетрях.

– Хоч землю гризіть, але знайдіть щось ніде й ніколи не озвучене. Вам ясно? І взагалі, які думки?

Знагла мене накриває відчуття дежавю. Десь рік тому готувала невеличкий допис про щедрий подарунок невідомого мецената, який передав в Україну унікальні платівки із записами Крушельницької.

– Можна! Я знаю, бо писала для «Всезнайки», що в архіві Львівської консерваторії зберігаються унікальні грамо… грамо… – на «грамофонних записах» затинаюся, ловлю на собі здивовано-обурені погляди колег, що допомагають мені врешті опанувати себе і вимовити все чітко й без запинки. – Думаю, у Львові можна було б знайти щось цікаве. На батьківщині Крушельницької набагато реальніше знайти якийсь невідомий артефакт.

– Ви так гадаєте, Олено? Що ж, дякую, але ви ще новачок у журналістиці, зрозумійте… це дуже важливе завдання… Водночас я готова заприсягнутися, що хронічна недовіра нашої головної до всіх і, зокрема, до мене дала невеличку тріщину, отже, нині лише від мене залежить, чи зможу я переконати її «доручити Крушельницьку» мені. Відчуваю, що це і є та золота ниточка, на яку полюю майже рік – відколи влаштувалася на роботу до «Егоїстки».

– Ви повинні знати, Олено, що участь у проекті цілком добровільна, – шефиня сканує мене поглядом. Усе ще сумнівається. Тож маю зробити все можливе і неможливе, щоб шальки терезів переважили на мою користь.

– Жодних проблем! Я спинюся в знайомих! – пнуся зі шкури, добрих п’ять хвилин доводячи, що поїхати до Львова і роздивитися на місці всю «мистецьку спадщину Соломії» – то наш єдиний вихід.

Спинним мозком відчуваю осуд усієї редакції «Егоїстки». Це ж порушення корпоративної етики. Як же так, власним коштом, без жодних добових поїхати за матеріалом? Але мені наплювати, якщо чесно. В журналістиці кожен сам за себе. Цього основного закону мене навчили першого ж року після отримання диплома. І свого шансу я не страчу. Почуття переповнюють мене, серце шалено товчеться й обіцяє вистрибнути найближчим часом.

– Що ж, панно Ляуфер, хай буде по-вашому, але якщо не впораєтеся, покладете мені на стіл заяву про звільнення…

* * *

Львівський вокзал насувається раптово, мов у казці. Здається, я задрімала, щойно рушили з Києва. Правду кажучи, ледве встигла на цей денний інтерсіті, бо від моменту, коли замовила на нього квиток, мала дві години на геть усе.

Над платформою – небо темно-сірого кольору. Воно обіцяє будь-якої миті розродитися незлецькою зливою.

– Вітаю! Як доїхала?

Під вишуканим годинником, кокетливо припасованим до ліхтарного стовпа, стоїть Любомир, мій давній і єдиний знайомий у Львові. Він випромінює той особливий львівський шарм, про який зараз модно писати й говорити, але ніхто не може точно сказати, в чому саме це полягає.

Любомир рушає мені назустріч і перехоплює сумку з ноутбуком, котра, правду сказати, таки не з легких.

– Якась ти бліда… Закачало? Схудла ще більше… Безкінечні кпини Любомира над моєю підлітковою, ніби не до кінця сформованою фігурою бісять неймовірно. Але я не можу показати йому, що це моє слабке місце. За жодних обставин не можна виявляти емоцій, надто такі як біль, страх, непевність і невпевненість. Це перше правило журналіста…

– Привіт… – відгукуюсь підкреслено люб’язно і навіть продовжую тему. – Звісно, закачало. Я ж їхала задом наперед…

Любомира знаю ще зі школи, відколи ми разом у Пласті проходили влітку вишкіл. Один час він навіть був старшим пластуном нашого куреня. Нічого не змінилося відтоді, бо регулярно бачимося на різних заходах. Пласт – то назавжди. Тож природно, що зателефонувала саме йому, коли рушала з Києва.

Чесно кажучи, маю таємний розрахунок на Любомирову допомогу. Він дуже доречно запропонував на ці три дні власне помешкання, хоча я лише просила порадити дешевенький хостел. Проте покладаюся також на нього під час пошуків «артефакту Крушельницької», бо Любомир – історик і, за дивним