Анна Несторова - За гранню, Анна Несторова

— Я знаю! Ілюзію створив? Не вистачає сил? Тоді візьми зі сфер! Тебе старого дурня вчити тонкощів роботи повинен? — вибухнув отруйною злістю біловолосий.

Покірність йому відповідь. Хаврен відчувала її, навіть не підіймаючи очей й не шукаючи поглядом, того, хто стояв за спиною.

— Опісля — охорона будинку на тобі, — трішки заспокоївся він, — стан полонянки також. Хоч маленька помилка й я таке тобі несмертя влаштую, що прокляті позаздрять.

— Слухаюсь, господарю!

Хаврен закашлялась. Міцні руки тримали її, щоб вона зовсім не сповзла на підлогу. Ще ніколи дівчина не відчувала такої огиди. Її торкався некромант. Розуміння до якого звіра у лапи потрапила змусило апатично відізватись, коли незнайомець ковзнув пальцями по нозі, відкинувши спідниці плаття. Дійшов до коліна, підійнявся вище.

— Ти виживеш, — констатував, зазираючи у вічі, — станеш моєю королевою…

Від чергової обіцянки її ледь не знудило. Вже їй Ріваль наобіцяв золоті гори й прекрасне майбутнє. Все, про що міркувала — спосіб втекти, знайти хоч якісь сили, відповзти від тьми.

— Нащадок старих королів, — тепер гладив її скуйовдане й брудне волосся, — тебе довго довелось шукати, — поцокав язиком. Ти ж допоможеш мені завершити ритуал? Ти ж не хочеш, щоб цей світ також помер, як й минулий?

Слова застрягали в горлі, Хаврен тільки змогла безпорадно дивитись на некроманта незвичної, навіть янгольської краси. Колись Волькан казав: «Є у нашому світі настільки пречудові квіти, що очі не зможеш відвести, от якщо зустрінеш такі — ніколи не торкайся. Від отрути мертвою впадеш, то не звичні троянди й шипи, від яких маленькі подряпини залишаються».

— Три дні, — прошепотів, — стільки ти тут будеш, а потім… Потім на тебе чекає зовсім інше життя.

Повними жаху очима вона дивилась на нього, проклинаючи.

— Прикро, що мої експерименти не дають вдосталь часу, щоб залишитись з тобою, — він зітхнув. — Але тепер тебе у мене ніхто не відбере, — широка посмішка, — попереду вічність.

Сироти пройшлись по тілу, коли він заволав нелюдським, магічним голосом.

— Де тебе носить, старий пес?

Незабаром слуга з’явився й Хаврен побачила чоловіка у роках, згорбленого. Він потворний на вигляд, лисий, носив коричневий балахон замість одежі, а на тильній стороні долонь — вирізаний невідомою зброєю червоні символи.

«Творець, благаю… Визволи!»

Некромант обережно опустив Хаврен на кам’яну підлогу, не забув про ланцюг, натягнувши ошийник. Руки закував, наче вона винна у десятьох вбивствах. Тьма поверталась. Стояла біля невидимого бар’єру, розквітаючи химерними квітами, переходячи з форми в форму.

— Наглядай за нею, — наказував слузі суворо, — принеси якісь меблі, щоб наша гостя не застудилась. Вода, їжа… Не перший день на світі живеш. Ніхто окрім тебе сюди потикатись не повинен, вартовим так й передай.

Некромант заклав руки за спину й повернувся до травниці.

— Принцеса, — скривився, підбираючи вірне слово, — королева… Так краще… Так! Чужу енергію не давати, якщо відмовляється від турботи, — хмикнув, — покличеш мене, сам нагодую.

Дер Нарат зціпила зуби. Якби не пітьма, що знерухомлювала, випиваючи життєві соки, вона б сама змусила скуштувати невігласа бруду з кам’яної підлоги.

— То тобі не Єстін, що навіть коханців сюди водила, — він постукав слугу по плечу, — затям собі, викарбуй в думках. За неї, — погляди зосередились на ній, — закрию у темниці з архонтом.

Звична оку темрява повернулась, коли стихли кроки. Тьма ринулась на Хаврен з новою хвилею, змусуюши знову кусати губи до крові.

«Потерпи, — лунав подумки голос, — ще трохи потерпи».

Втратила лік часу. Не знаючи чи день, чи ніч, чи живі її близькі, сходила з розуму, плакала як дитина… Все змішалось у задушливій кімнаті, сповненій болю. Слуга приходив, приносив з собою якісь речі, на що графиня кволо відреагувала, прошипівши прокляття йому у спину. Старий тільки заржав, як та коняка, вишкіривши зуби.

Перстень на пальцях — дивний. Він то вогнем катував, то дарував прохолоду, то давив. Незвична магія Наяра залишала краєчок свідомості недоторканною. Врешті тьма відступила й дер Нарат змогла задрімати, хоч трішки набратись сил й не бачити химерних силуетів темної магії перед очима.

Прокинулась від гулких звуків. Хтось йшов. Хтось біг. Тіло затремтіло від тваринного страху. Незрозумілий шум — вісник неприємностей, принаймні так його сприйняв скалічений розум Хаврен.

Двері у кімнату знесло хвилею ударної магії. Від світла вона скривилась, але знайшла у собі сили, щоб впізнати знайомий до божевілля силует. Трясця! То був Наяр… Змучений, поранений, з павутиною у волоссі. Тепло радості осяяло душу, принесло ейфорію. А потім маг заволав від тьми, що кинулась в його сторону. Полетіли заклинання, декілька зачепили й дівчину, змусивши кричати від болю. Здавалось — втратила кінцівку від плетіння, що розповзалось по кам’яній підлозі.

— Дочекалась, — прошепотіла.

Пройшов деякий час, поки Наяр боровся з темними силами, а потім впав біля неї виснажений. Важко дихаючи, він потягнувся пальцями до ланцюга. Став на коліна, каплі крові падали то на Хаврен, то на сукню, то ще кудись.