Марія Залевська - Мене звати Ася, Марія Залевська

        В такому стані – зневіреної, розчарованої жінки, яка залишилася зі своїм білим чистим папером абсолютно сама – без чоловіка, квартири, роботи і друзів, лише з зайвими кілограмами і зморшками, незадовго перед Різдвом я вперше зустріла Назара.

          Це був настільки широченний зелений прапор, що мені захотілося загорнутися в нього, зануритися, розслабитися, забутися, втонути – і соломинка вже не була потрібна. І я точно розуміла, що це не варіант і так не можна. Бо я надвразлива зараз. Я надломлена. Розгублена. Навіть якщо всі навколо думають, що зі мною все ок, бо я транслюю широку усмішку і оптимістичні пошуки себе. Але насправді від цих постійних пошуків себе і свого місця в цьому житті мені вже хотілося вити. Але жити за течією і чекати, що мені принесе доля, теж не було в моєму стилі.

          Назар дивився настільки теплими карими очима, що я знову забула, як дихати. Мабуть, ніколи я не відчувала в людині стільки тепла. Шаленої енергії – спокою і затишку. Не в стосунку до мене, в жодному випадку – адже ми бачилися тільки вдруге, але перший раз був років дванадцять тому, ще коли моє життя було сповнене сенсами і барвами різних відтінків, і жодні пошуки не були потрібні: все ніби йшло мені в руки саме по собі. Тож він, напевно, не пам’ятає тієї нашої першої зустрічі.

         Я точно не очікувала, що звичайний тренінг, на який я зважилася піти, щоби хоч трохи відволіктися від минулого, освоїти нове заняття, змінить – не знаю, чи життя, – але мій стан точно. Сидячи в першому ряду серед десятків учасників, я вдивлялася в спікера – високого, харизматичного чоловіка з ясним голосом і переконливими жестами. Це був Назар – фахівець у галузі, людина з досвідом, яка вміла завоювати увагу з першої хвилини. Я слідкувала за ним один вечір. І забувала дивитися на великий екран зі слайдами. Я слухала його м’який голос. Я бачила, як люди усміхаються йому і тягнуться до нього. А він відкриває обійми і серце. І мені раптом захотілося тягнутися теж. Мені хотілося говорити з ним. Але щоб удвох. Щоб за кавою. Щоб не в місці, де сотні людей. Щоб не в діловій одежі, а в чомусь елегантному і гарному. Щоб його погляди і мед слів – тільки для мене. І я ставила питання, брала участь у дискусії, ловила його погляди. Мені було потрібно бути поміченою.

              Лекція скінчилася, учасники почали розходитися. Назар стояв у холі, відповідав на запитання, підписував свої експертні книги, жартував, з радістю робив селфі з тими, хто виявляв таке бажання. Здавалося, його усмішка належала кожному, хто до нього звертався. Коли він зустрівся поглядом зі мною, щось в його очах мигнуло, погляд його затримався на мені, але лише на кілька секунд – скоріше легкий інтерес, ніж пізнання. Наше коротке знайомство, що відбулося роки тому, залишилося для нього в минулому. Тоді чому я відчуваю стільки тепла?.. Я теж придбала книгу з автографом, хоча не планувала цього робити: тренінг вибив майже останні гроші з мого нинішнього бюджету. Але ж мені конче необхідно було провести з ним принаймні кілька додаткових хвилин.

            «Чарівній Асі з побажаннями знайти себе в новій перспективній справі! Від автора» – і підпис: гарний і розмашистий. Я почала читати книгу, ледве повернулася додому, до тільки тиждень тому орендованої малої смартквартири в ЖК біля парку, на іншому кінці міста від тієї, де ми жили разом з чоловіком. В той вечір я підписалася на Назара в соцмережах і він відповів взаємністю – на моє неймовірне здивування.

          Життя має безліч «але», ви точно це знаєте. І скролінг його стрічки в Інстаграмі підказав, що Назар був одружений. Як говорив мій чоловік, мабуть, вже час називати його колишнім, - дружби між чоловіком і жінкою не існує. Ще так казали мої колишні друзі. До речі, серед них було кілька хлопців. З одним з них дружба назавжди закінчилася з початком повномасштабної. Бо різні погляди на однозначно негативне – неможливі під час війни.