Richard McBorne - Останнє дізнання капітана, Richard McBorne
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Повідомлення виявилося вельми витіюватим і здебільшого звучало наполегливим проханням про допомогу. У певних аварійних ситуаціях завжди є деякі нюанси, які з легкістю змогли б виправдати тебе перед усіма, чи то певна група людей, чи то просто рідні загиблих. Тим більше, якщо твоїх зусиль і відпущеного часу абсолютно недостатньо, щоб врятувати чужі життя. Зараз же, за жахливим збігом обставин, «Селга» виявлялася єдиним великотоннажним судном, здатним протягом двох діб досягти постраждалих. А це, як не шкода, виявлялося більше чотирьохсот осіб. Але варто було ще врахувати єдино важливий момент, що наша старенька абсолютно не мала гіперприводу. Тож для стрибків через нуль-простір нам доводилося користуватися морально застарілими, але доволі потужними та ефективними трасерами транспозитації, які ще існували в далеких секторах галактики, яку ми повільно старалися обживати. Управління вантажо-перевезень доволі пристойно при цьому заощаджувало на перегонці старих посудин флоту через подібні гіперкоридори. І на удачу потерпілих від лиха, такий трасссер існував у системі Ньюфаундленд-IV, де і відбувалася трагедія. На превеликий жаль, обсяги нашого вантажовоза, включно з вельми незатишним пасажирським сектором, навряд чи змогли б умістити всіх постраждалих.
Порятунок людей абсолютно не входив у наші професійні обов'язки, але особисто для мене і моїх хлопців це було обов'язком простої людської совісті. Залишати в біді під метеоритним поток, що насувається, півсотню працівників орбітального комплексу, і ще близько сотні транзитних пасажирів на вірну смерть стало б верхом ганьби й нелюдяності.
Напівпорожня «Селга» спокійнісінько вийшла з нуль-простору лише за кілька тисяч кілометрів від об'єкта, і її, незграабну і неповоротну, довелося віртуозно стикувати до зовнішнього аварійного причалу постраждалого від стихії Орбітального стаціонару. Пошкодження комплексу були чітко помітні за рваними дірами в усьому екстер'єрі архітектоніки. Множинні каверни пробоїн покривали пошарпаний метеоритним обстрілом корпус. Третина гігантської циклопічної споруди вже була мертва, що підтверджували холодні відблиски темних ілюмінаторів. І якщо говорити чесно, стаціонар тепер навряд чи підлягав якомусь відновленню. Швидше і вигідніше, за потреби, можна було б вибудувати абсолютно новий, ніж відновлювати зруйнований.
Як виявилося, нас зовсім не чекали. Під час підльоту дорогоцінний час використовували на всякі повторні перевірки і з'ясування непотрібних подробиць. А зведення щодо проходження злощасного потоку, який за дванадцять годин до прильоту «Селги» нагадав про своє наближення, мені надійшло тільки через півтори години після стикування. І всього за якихось двадцять хвилин, як почалося неконтрольоване навантаження біженців. Паніки і тисняви все ж не вдалося уникнути! Багато чого з поклажі і всякого особистого мотлоху доводилося нещадно позбуватися ще в тамбурі перед самим пероном.
Зануритися на борт нашого судна змогли не всі. Більш ніж сотня людей, фахівці, обслуговуючий контингент і технічний персонал з аеро-флаїнг техніки залишилися. Вони сподівалися в найближчу годину, що залишилася до основного удару згубного потоку, опуститися на поверхню планети і там уже спробувати врятуватися на рідкісних і невеликих ділянках суші. Турбувало тільки одне: чи зможуть вони провести хоча б близько трьох стандартних діб у планетарному пеклі, порівнянному хіба що з атмосферою Венери. Точного терміну прибуття рятувальників ніхто не знав на той момент. Та й найближчим часом не міг гарантувати.
Трасер гіпертранспозитаційного коридору через виниклу позаштатку використовували тепер лише дистанційно, а тому з хвилинними затримками в передачі сигналів. Здалеку ця могутня і надійна будова людських рук виглядала павутиноподібною, і зовсім чужорідним утворенням серед зірок. Порівняно з Орбітальним стаціонаром, що перебуває від нього і планети, об'єкта прив'язки, на відстані половини однієї астрономічної одиниці, трасер здавався абсолютно неушкодженим. Тубусоподібна ажурна споруда, що складається із з'єднаних між собою кільцевих енергоеміттерів, здавалася абсолютно неушкодженою від недавньої атаки. Але диспетчера дохідливо пояснили, що все не настільки райдужно. І попередили заздалегідь, що склалася невелика затримка в роботі конденсування енергетичного потоку необхідної потужності для зверхудару, що прориває звичайний простір. Доводилося чекати, і сподіватися на можливості.
Час минав... І кожною своєю миттю починав затягувати на шиях усіх тих, хто перебував на «Селзі», тугий вузол майбутньої загибелі. Ще під час підльоту стало зрозуміло, що флотилії малих машин, яка повинна була обслуговувати стаціонар, з незрозумілих причин, абсолютно не малось. Туєра, буксири, люггери були геть відсутні, тож вельми ускладнили роботу нашому суперкарго і його двом екзоператорам. Довелося нашу стареньку віртуозно відтягувати від напівзруйнованих блоків і модулів комплексу, при цьому нервово стискати зуби від неприємного стуку і скреготу об обшивку. Уламки і залишки перших ударів потоку в безлічі носилися в прилеглому просторі. І вже підійшовши на відстані всього в кілька сотень кілометрів, ми на другій космічній, практично, вичікувано дрейфували біля самих воріт «Входу», виставляючи векторний диферент за центральною віссю.
Лише через кілька хвилин, усі, хто був на борту, чітко почули частий стукіт своєї долі об корпус судна. Ось тоді, я і відчув уперше, що таке наближення справжньої смерті. Коли щось неминуче повільно і наполегливо навалюється на тебе, без жалю і розуміння людяності.
Радилися ми не довго, добре, що екіпаж за кілька рейсів притерся досить непогано і діяв злагоджено й ефективно. «Селга» могла піти на якусь далеку орбіту, чекаючи аж ніяк не такої вже швидкої допомоги протягом трьох залежних тижнів. І це тільки в кращому випадку. А там, після - повна невідомість: порятунок цілком може затягнутися не менше, ніж на півроку. Варто припустити, що хтось відійде в інший світ від звичайного очікування, хтось від голоду і задухи. Палива ж вистачало лише для розгону в стартовому трасерному проміжку. Гальмування при виході з гіперкоридору зводилося нами в ранг допущення. Решта дісталося здогадам і сумнівним припущенням, де мешкала блякла надія на успіх. У короткій дискусії все частіше почали з'являтися здогадки з розряду «може» і «якщо»...
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Останнє дізнання капітана, Richard McBorne», після закриття браузера.