Олег Йосипович Говда - Кінь Перуна

Куди подівся велетенський стовбур? Залишалося вгадувати. Та хоч як мудруй, а пень стримів із землі посеред стежини лише за кілька кроків попереду. Наче саме на Захара й чекав. І такий зручний та затишний, що парубок одразу відчув, як притомився.

– Ох! – зітхнув голосно. – Треба  перепочити… Ноги аж гудуть. А заодно й повечеряю.

Усівся на пеньку, а коли примірився розв’язати торбинку з припасами, що мати зібрала, дивиться – перед ним стоїть дідок. Сам сухенький, зморщений, а бородище аж до колін. Здивувався Захар, та виду не подає.

–  Доброго здоров’я!  –  привітався, а сам думає: « От пощастило, що я сьогодні ще нічого не їв, адже голодного лукавий не може збити зі шляху».

А той, ні драстуйте, ні прощавайте, – хап за торбину. Чисто грабіжник. Та як зойкне… Назад відскочив і на пальці дме.

– Хитрий, – буркнув.

А Захар мало не розреготався. Виходить, що таки не даремно обстругав липову гілочку та й у торбинку вклав.

– Хитрий, – ще раз воркнув лісовик. – І віхті, либонь, у постолах обернув? –  поцікавився.

– Мати веліли, – погодився Захар.

– Розумні стали, –  похитав невдоволено кошлатою головою. – Не те, що колись… Ех, – махнув рукою. – Було, закричиш, зарегочеш… Нявкнеш! І чоловік уже аж сивий зі страху… А тепер? Сидить переді мною пуцьвірінок і мало що в очі не плює… Та постривай! – гукнув сердито. – Ти ще не все бачив! Розтопчу!!!

І вмить дідок став набухати, рости. Ось він уже одного зросту з парубком. Ось –  ще більший. І Захар, щоб дивитися йому в обличчя, мусить задирати голову. Минуло ще трохи часу, а як парубок завеликі були уже лише величезні чоботи і кінець зеленої бороди.

– Ну, як? – задудніло десь на горі, понад лісом. – Страшно?!

– Еге, – мусив визнати Захар, що й справді трохи розгубився.

– Що ти там пищиш?! Голосніше відповідай!

– Страшно!

– Ото ж бо! – прогув задоволено лісовик, і чоботи почали зменшуватися. А ще за якийсь час поруч знову стояв маленький кумедний дідусь.

– Людям такого ніколи не втнути, – промовив пихато.

– Правда, – погодився Захар, – чудеса нам рідко вдаються.

– Рі-і-дко, –  пирхнув лісовик. – Що ти там мелеш? Які такі чудеса ви можете робити? Х-хе… Похвалися… Мо’, посміємося разом? А я за те тобі стежку не плутатиму. Одразу на скит виведу. Згода?

Те, що нечисть знає, куди він зібрався, здивувало парубка, але він і на цей раз  виду не подав.

– Добре, – відказав  і вийняв з кишені кілька пшеничних зерен. – Знаєш, що це? – показав лісовикові.

Дідок пригледівся, на зуб спробував, пожував трохи.

– Теж мені загадка. Насіння… Але в моєму лісі таке не росте. Хіба польовика запитати? Або спробувати проростити? Га? – він запитально глянув на парубка. – Чи сам скажеш?

– І скажу, і покажу, – посміхнувся хитро той. Пошукав трохи в торбі та й витягнув із неї рум’яну  паляницю. – Ось дивися, дідусю, що з такої зернини виростає. І можу закластися, що ти такої не вичаруєш.

Лісовик узяв до рук паляницю, покрутив навколо, понюхав. Тоді відкусив невеличкий шматок і заходився жувати. Незчувся, як і проковтнув. Відкусив ще… Та й з’їв усю.

– Смачно, – визнав. – І як називається цей плід?

– Паляницею.

– Гм… – лісовик поскубав себе за вуса. – І ти кажеш, що у мене така не виросте?

– Думаю, що ні. Тут твоїх чарів замало буде. Тут наше, людське, вміння потрібне.

– Гм… То спробуймо, – потер долоні дідок. – Я, звісно, не польовик, але теж дещо вмію… Давай насінину.

– Ой, дідусю, – стривожився парубок, уже й не радий зі свого жарту. – Це ж чотири місяці доведеться на урожай чекати. А я не можу стільки… Мені до старця Актинія треба. Йому й так уже більше ста літ…

– Ет, – відмахнувся лісовик, – велика втіха півроку з тобою на пеньку сидіти і на паляницю чекати. Не бійся, у мене вмить виросте. Давай насінину, кажу! – вигукнув нетерпляче.

Нічого робити.  Кленучи  подумки свій надто довгий язик, парубок став порпатися у кишені свитки. На щастя, знайшов у шві ще одне зернятко.

Дідусь хутко випорпав пальцем ямку, поклав туди насінину, потім видобув десь з-за пазухи невеличку сулійку і капнув з неї, туди ж, кілька крапель. І Захар аж рота роззявив. Упрост на його очах з насінини проклюнувся пагін і став рости, рости…

Парубок тільки очима кліпав.

Часу минуло стільки, що вправний їдець навіть макітру вареників не спорожнив би, а перед ним уже гнулися до землі десять повновидих колосків. Захар зроду не доводилося таких великих бачити. Не менш як по півсотні зернин у кожному. Та й зернятка одне в одне.

– Оце так, – вихопилося в нього мимоволі. – Це ж якби так все наше поле скропити,скільки б хліба вродило? Певно, усій громаді довіку старчило б… Чим це ви, дідусю, його полили?

– Та живою водою ж, чим іще, –  відмахнувся лісовик. –  Не перешкоджай. Зараз і паляниці попруть.   

– Боюся,що ні, – похитав головою Захар. – Тут і жива вода не допоможе.

– Не може бути, – стрепенувся лісовик та й шасть рукою за пазуху. Вихопив сулійку і ще раз скропив колоски. Тільки вже щедріше.

У ту ж мить зерно осипалося на землю, випустило пагінці і ну знову рости. Не минуло й хвилини, як довкола пенька вже колосилася ціла галявинка пшениці. А паляниця так і не з’явилася.

– Що таке? Чому? – бурмотів розгублено лісовик, порпаючись у пазусі. – Може, ще покропити?

– Годі, дідусю, – стримав його парубок. – Пшениця вам вдалася на славу. Я й не знав, що така буває… Та далі – скільки її не кропити – пшеницею й залишиться. І паляницею не стане.

– То зроби ти її, – сіпнув лісовик парубка за рукав. – Покажи своє вміння. Може, і справді ваші чари сильніші?

– І моєї сили замало… Я, звісно, міг би колосся зібрати, обмолотити. Навіть розмолов би якось. Але до муки ще треба яйця, молоко… Та й спекти ніде. Окрім того, до чоловічих рук, щоб хліб гарний вдався, ще жіночі доконче… І робиться усе не так швидко, як оповідається. Аби зі