Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

А тим часом сонце повністю підійнялось з-за обрію, заглушивши собою якусь частину спалахів. На вулицях почали з’являтись перші люди, в основному старі, яким погано спалося. Обличчя у всіх були похмурі в очікуванні тих бід, що ще будуть принесені війною та Великим Лісом. Але як я вже зрозуміла за останні місяці, селянам немає коли сидіти та думати про проблеми, адже завжди є якась робота, яку потрібно зробити. Але мені це досі здавалося чимось дивним, думаю, через моє положення в Імперії, що дозволяє майже цілими днями займатись тим, чим захочу. Раніше іншого життя я і не знала.

З одного з будинків, біля якого був прив’язаний кінь, вийшов солдат в кольчузі та хутрі, а за ним і стара жінка. По її обличчю було видно, що вона не хоче відпускати сина на війну. Та судячи зі шрамів на обличчі та побитому часом і боями мечу, для нього це було не вперше. 

— Коли тебе знову чекати?

— Не знаю, мамо, не знаю, — відповів солдат. — Не люблю довго прощатись, то ж ти бережи себе та Олю, а я вже точно повернусь. Ви тільки чекайте на мене.

Вони були зайняті цією розмовою настільки, що навіть не помітили моєї присутності. Воїн, осідлавши коня, направився у напрямку збору військ на битву, а стара жінка, ще деякий час проводжавши сина поглядом, простояла  на порозі декілька хвилин. Лише наприкінці, перед тим як зайти до хати, вона помітила мене та показала добру посмішку замість привітання. Та за такою посмішкою не приховати страху та жалю.

Я не знала, що таке війна для бідних людей і, по правді кажучи, не дуже й хотіла знати. Комусь у цьому світі щастить народитись в багатстві, а для когось везінням можна назвати можливість не дожити до голодної старості. Ніколи Континент не побачить справедливості.

— Пора і мені зайнятись ділом, — прошепотіла я собі та  пішла назад до нашої хатини.

Поруч був невеликий хлів, де ми й залишили наших коней. Зерна тут не знайшлося, а от сіна, після минулих господарів будинку, залишилось вдосталь. Ігор спершу хотів взяти це завдання повністю на себе, але я наполягла на тому, щоб ми розділили годування між собою. Якщо я продовжу просто відлежувати боки на ліжку чи сидіти перед пічкою, то це точно не покращить мій стан. Лебек часто казав, що рух — це життя, і я схильна йому вірити.

Так, мій дідусь був прекрасною людиною, що навіть знайшов у собі сили не звинувачувати мене в смерті батьків, і я запам’ятаю його таким на все своє життя, скільки б воно не тривало.

У хліві було не так і холодно, мабуть, через те, що колишній господар добре постарався побудувати його на совість. За потреби тут можна було б навіть ночувати замість будинку, якщо не знімати одягу та весь час сидіти в сіні. Правда в такому випадку буде ще не ясно хто кого з’їсть, ти щурів, чи вони тебе. Цих хвостатих тут теж було достатньо.

Коней лишилося тільки двоє, а третій, якого ми прихопили раніше з собою для Діани, дороги не пережив. Він звалився мертвим в холодний сніг, здавалося без якихось причин. Вже над мертвим тілом того коня я використала магічний зір, і з подивом розгледіла в його серці якусь істоту, що з’їдала його із середини. Це було щось схоже на те, що могло б пробудитися Великим Лісом. Наче якийсь павук розміром з людську долоню.

Коня, разом із тим паразитом, довелося спопелити, а після оглянути усіх нас на наявність чогось схожого. На щастя обійшлося без сюрпризів. Наші втратити та ризики склали лише одного коня.

Залишалося тільки сподіватися, що Діана збереже свого скакуна.

Накидавши коням їжі та зачинивши хлів на засув, я прислухалася до дивних звуків, що пролунали ззовні. Це було схоже на грім, але настільки сильний, що мене ледь страхом не притисло до землі, а коні ще б трішки й вибили двері хліва. Навколо все позеленіло настільки сильно, що боляче було дивитись навіть на невеликі шпарини в стінах хліва, крізь які й пробивалося світло.

Оговтавшись від такої неочікуваної події, я вийшла назовні.

Великий Ліс наче вибухнув цією зеленню, і по небу пройшлись хвилі, як по воді від каменю, розганяючи зимову туманність на ньому. Все припинилося так само неочікувано як і почалося, і майже все навколо прийшло до норми, крім повітря. Подув незвично сильний вітер зі сторони Великого Лісу, і він був настільки теплим, що його можна було порівняти лише із палючим літнім вітром, що іноді міг пронестись широкими вулицями Вищого Міста.

Прикриваючи обличчя я закрила хлів та пішла до будинку, де як можна швидше зачинила за собою двері. Через це потік теплого повітря залетів до хати разом зі мною, попідкидавши все, що не мало більш-менш нормальної ваги.

— Це ти зробила таку спеку? Сніг розтає прямо на очах, — Ігор відчув такі зміни навіть в будинку, але, мабуть, пригадавши грім та спалахи, сам отримав відповідь на своє запитання. — Що робити будемо? 

— Те ж саме, що і до цього, — відповіла я роздягаючись. — Але якщо припече занадто сильно, то вже доведеться тікати якомога далі від того проклятого лісу. Знову.

— Я приготую щось їсти, а ти краще все ж поспи, — сказав він поки я безсило впала на ліжко, щоб надолужити безсоння.

Спершу мені снився лише нескінченний вогонь, що наближався та тиснув на мене з усіх сторін. Він гудів та кричав, пронизуючи мене страхом. І коли мені вже почало здаватись, що мене роздавить, з’явилась дивна та така рідна темрява. Вона йшла до мене крізь вогонь, від чого той обсипався на землю у вигляді попелу. А коли вона наблизилась до мене, то навколо вже не існувало нічого окрім нескінченної пітьми та попелу, що так огортав собою мої босі ноги.