Марина Гриміч - Клавка

в тому числі і ту сумнозвісну кляузу на Сосюру. Власне, тоді Володимир Миколайович і написав свою знамениту епіграму на того писаку, яка тепер ходила в письменницьких колах як фольклор:

В тебе мова в’ялувата.

Ні, не критик ти, а вата.

Клавка стрепенулася від спогадів: Єлизавета Петрівна зайшлася сміхом-кашлем:

— Засікаємо час: десять, дев’ять, вісім, сім, шість…

Рівно на числі «нуль» двері до кімнати письменниці розчахнулися навстіж, грюкнули мідною ручкою об стінку, збили черговий шматочок штукатурки, і на порозі з’явився трирічний малюк із ранковим рум’янцем на щічках після солодкого сну і «наспаним» рубчиком від подушки.

— Сдохні, фашистскій гад! — верескнув він і націлив на Єлизавету Петрівну батькову дерев’яну милицю, уявляючи собі, очевидно, що тримає в руках ППШ. — Та-та-та-та! — застрочив він, однак не втримав заважку для нього «зброю», і та гупнула об підлогу.

Єлизавета Петрівна дуже правдоподібно відкинула голову назад і трохи вбік, смішно висолопивши язика, неначе поцілена автоматною чергою.

У цю хвилину в кімнату вбігла розпатлана жінка. На красивому й молодому, але втомленому обличчі також закарбувалися сліди безсонної ночі.

— Ой, вибачте, будь ласка, Єлизавето Петрівно, ради бога вибачте!

І до сина:

— Скільки разів я тобі казала: не можна стріляти в людей, тим більше в Єлизавету Петрівну!

— Ой, вибач, бубласка! — від усього серця вибачився хлопчик і знехотя поволочив ноги до виходу з кімнати, куди його тягнула за руку Олечка, дружина поета-фронтовика Івана Порфировича Глухенького.

На порозі хлопчик встиг спитати у Єлизавети Петрівни:

— А ти мені вілшик написала?

— Аякже! — кивнула та. — Написала. Але я тобі не зможу його прочитати.

— А чому? — з непідробним жалем у голосі спитав той.

— Ти ж мене щойно вбив!

У мозку хлопчика запрацювали логічні причинно-наслідкові зв’язки. Це було написано на його обличчі.

— Ні, я тебе не вбив! — нарешті невпевнено сказав він.

— Як це не вбив? У мене є свідки! — Єлизавета Петрівна обвела рукою присутніх.

Хлопчик продовжував аналізувати ситуацію і нарешті цілком щиро вимовив:

— Вибач, бубласка, я більше так не буду!

— Дивись мені! Ну гаразд, приходь до мене сьогодні на вечірні читання!

— Плийду, — зрадів хлопчик, і мамина рука витягла його до коридору. За вже зачиненими дверима він похвалився мамі новиною, неначе та сама її не чула:

— А я плийду до Лізи на вечілні читання!

У відповідь почулося строге:

— Максюшо, до старших треба звертатися на «ви», скільки разів я тебе вчила!

— Ой, вибач, бубласка! — знову щиросердо вигукнув він.

— Цсс! Тихо! Тата розбудиш! Він не спав усю ніч!

Клавка озирнулася на Єлизавету Петрівну. Та, відкопиливши нижню губу, замислено дивилась у вікно.

— Івана Порфировича знову мучили нічні видіння?

Письменниця кивнула.

— І що він кричав цієї ночі?

— Те саме, що ти почула від малого Максимчика. Слово в слово.

— Саме тому ви не спали?

Та кивнула.

Клавка вказала поглядом на купку дитячих віршів:

— Це результат безсонної ночі?

Письменниця знову кивнула і скривила посмішку.

— Ну, от бачите, є щось позитивне в безсонні! — спробувала перевести на жарт Клавка.

Єлизавета Петрівна ще раз мовчки ствердно хитнула головою.

— Що там чути у Спілці? — запитала вона, не відриваючи погляду від крислатого клену за вікном.

Це було ритуальне запитання. Клавка працювала секретаркою у Спілці письменників, тому знала всі, ну, якщо не всі, то майже всі письменницькі новини. Вечорами і на вихідні вона підробляла у Єлизавети Петрівни «на дому». Але часом Клавці здавалося, що та кличе її до себе не задля друкування, а щоб бути в курсі всіх спілчанських новин. Та й справді: навіщо їй машиністка? Вона й сама непогано друкує: усю війну пропрацювала штабною друкаркою! А от новин у секретарки Спілки письменників Радянської України Клавдії Блажкевич завжди було хоч відбавляй! У спілчанській приймальні на машиністку не звертали ніякогісінької уваги, вона була «порожнім місцем», і в такий спосіб дуже зручно було отримувати новини з перших вуст. А кому ж їх переповідати? Не спілчанській же прибиральниці, яка тільки те й знає, що, підібравши черговий письменницький недопалок, нарікати: «Зачєм ето дєлать?» Не Овсяннікову ж — спілчанському водієві, який аж зі шкіри пнеться, щоб підслухати, про що говорить начальство, яке в машині не таке балакуче, як перед Клавкою. Тому він і «підбиває клинці» до секретарки. Але вона давно вже зрозуміла, що для водіїв Спілка — це не робота, а спецзавдання. Ясно, що начальство також про це здогадується і тому поводиться з шоферами вкрай обережно. Овсянніков по десять разів на день намагався зазирнути до приймальні і дешевими штучками її, Клавку, розговорити, викликати на відвертість. Але вона була «навчена»: донька ворога народу як-не-як.

То з ким же ще їй, Клавці, обмінюватися новинами, як не з Єлизаветою Петрівною! З цієї кімнати будинку РОЛІТу по вулиці Леніна, 68 жодна таємниця не вилетить — Клавка в цьому вже переконалася.

— Найголовніша новина, Єлизавето Петрівно… — і вона зробила урочисту паузу: — В кулуарах ходять розмови, що будуватимуть іще один будинок для письменників — на Червоноармійській…

Письменниця уважно подивилася на машиністку, яка чекала на відповідну реакцію. Принаймні на «Та невже!».

Проте Єлизавета Петрівна відреагувала досить байдуже:

— На жаль, мене це ніяк не стосується.

— Як не стосується? Це стосується всіх! Це ж майже безпрограшна лотерея! Можете поставити перед Спілкою питання про покращення своїх житлових умов!

— А що мені покращувати? У мене ж тут, у порівнянні з іншими, просто рай! Велика кімната, третій поверх, вікно виходить на скверик, обіцяють запустити там фонтанчик, який до війни і за німців працював. Шикарний клен готується до осені — і все в моєму вікні! Хіба не щастя? Он Стельмах — живе майже в підвалі, на першому поверсі в маленькій темній кімнатці. Мені гріх скаржитись. А Вишеславські… У них взагалі абсурдна ситуація. Одна їхня кімната належить до квартири № 1, де живе Стельмах, а друга — до квартири № 2, де живе Вільховий.

— А як це так сталося? — поцікавилася Клавка у старожилки РОЛІТу.

— Як-як? Та так… До війни у квартирі № 1 жила сім’я Аврома Вевюрка[2] — був такий відомий єврейський драматург… До речі, на їдиш це слово, як і в українській, означає вивірку. І сам він по життю був як вивірка. Крутився, як білка в колесі… І, здається, навіть колись друкувався під псевдонімом Бєлка. Між іншим, Вевюрко дуже цікаво писав про хасидський побут. У мене десь є його книга «Брильянт». — Єлизавета Петрівна, крекчучи, встала з крісла, підійшла до стелажа, задерла голову вгору, щось вишукуючи поглядом