Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

листя, Сюзанна зненацька відчула, як низ живота хапають перейми. Наступної ж миті лівий бік мозку пронизало списом гострого болю, від чого ліва половина обличчя й шиї заніміла. Водночас перед внутрішнім зором стали з’являтися видива великої бенкетної зали: печеня, що парує, фарширована риба, стейки, великі пляшки шампанського, чаші з соусом, червоне вино рікою. Вона почула, як хтось грає на фортепіано і співає. «Хтось врятував, хтось врятував, хтось врятував сьогодні мо-о-оє життя».

«Ні!» — закричала Сюзанна, опираючись силі, яка хотіла її поглинути. Чи було в тієї сили ім’я? Авжеж, було. Вона звалася Матір’ю, її рука колисала люльку, а рука, що колише люльку, править св…

Ні! Дай мені закінчити! Пізніше, якщо схочеш заволодіти тілом, я тобі допоможу! Але зараз я боротимуся зубами й нігтями! Навіть якщо для цього доведеться вбити себе і твоє дорогоцінне дитятко, я це зроблю. Чуєш мене, суко?

Якусь мить була лише темрява, відчуття ноги Едді, що притискалася до її стегна, заніміння в лівій половині обличчя, грім копит, що наближався, ядучий запах листя і звуки дихання Сестер, які готувалися до свого бою. А потім десь із надр голови, з-за Сюзанниного лівого ока, до неї вперше заговорила Мія. Кожне слово було чітким і ясним.

Що ж, бийся. Жінко. Чим зможу — допоможу. Але потім ти виконаєш обіцяне.

— Сюзанно? — пробурмотів Едді за її спиною. — Все гаразд?

— Так, — відповіла вона. І не збрехала. Спис гострого болю щез. Голос затих. Минулося жахливе заніміння. Але Мія причаїлася неподалік. Чекала.

ТРИНАДЦЯТЬ

Роланд лежав у канаві на животі, спостерігаючи тепер за Вовками внутрішнім оком уяви й інтуїції. Вершники вже були між виступом і пагорбом, їхні плащі майоріли на вітрі. За пагорбом вони мали зникнути десь на сім секунд. Звісно, якщо триматимуться колоною і перші ряди не вирвуться вперед. Якщо він правильно визначив їхню швидкість. Якщо так, то в нього буде п’ять секунд, щоб дати Джейкові та його товаришам знак, що можна рухатися. Чи сім. Якщо він був правий, вони матимуть сім секунд, щоб перебігти дорогу. Якщо ж помилився (чи вони перебігатимуть повільно), Вовки помітять або чоловіка в канаві, або дітей на дорозі, або їх усіх. Напевно, велика відстань не дозволить їм скористатися зброєю, але так чи інакше ретельно спланована засідка піде псу під хвіст. Найрозумнішим вибором у цій ситуації здавалося залишити дітей на розсуд долі. Чорт, четверо дітей на стежці, що веде до шахт, лише переконають Вовків у тому, що решту сховали в одній зі старих копалень.

«Годі роздумувати, — сказав Корт у його голові. — Як надумав щось робити, хробаче, то це твій єдиний шанс».

Роланд скочив на ноги. Просто навпроти нього, за купою наваленого каміння, що показувала місце, де стежина вливалася в Східний шлях, стояли Джейк і Бенні Слайтмен, притримуючи попід руки Френка Тейвері. Хлопець був увесь скривавлений — вочевидь з ним сталося щось серйозне. З-понад його плеча визирала сестра. Тієї миті вони виглядали не просто як близнюки, а як близнюки Каффін, що зрослися тілами.

Роланд щосили замахав руками: «До мене, до мене, швидко!» — водночас озираючись на схід. Вовків не видно. Добре. Пагорб таки відгородив їх на кілька секунд.

Джек і Бенні метнулися через дорогу, тягнучи за собою хлопця. Шорбутси Френка Тейвері залишали на оґґані свіжі борозни. Роланд міг лише сподіватися, що Вовки не звернуть особливої уваги на ці сліди.

Останньою в канаву легко, мов фея, пурхнула дівчинка.

— Лягай! — гаркнув Роланд, ухопив її за плече і притис до землі. — Лягай, лягай, лягай! — Він упав біля неї, на нього звалився Джейк. Роланд відчував, як шалено калатало його серце.

Стукіт копит уже був зовсім близько і щосекунди наростав. Чи помітили їх перші вершники? Поки що рано було про це говорити, але дуже скоро вони дізнаються. А тимчасом єдине, що лишалося, — діяти за планом. В укритті буде тісно, коли до тих, хто вже там, приєднаються ще троє зайвих. Але якщо Вовки помітили Джейка й інших, коли ті перебігали дорогу, то засідка провалилася: повстанці не встигнуть ні вистрелити, ні кинути тарілку, як усіх підсмажать просто тут, у канаві. Втім, хвилюватися за це не було часу. За Роландовими підрахунками, вони мали щонайбільше хвилину, можливо, лише сорок секунд, і навіть ця крихта часу швидко танула в них під ногами.

— Злазь із мене і в укриття, — скомандував стрілець Джейкові. — Зараз же.

Відчуття важкості на спині зникло. Джейк прослизнув у сховок.

— Френку Тейвері, ти наступний, — сказав стрілець. — І щоб ні звуку. За дві хвилини зможеш кричати, скільки схочеш, але поки що тримай рота на замку. Це стосується вас усіх.

— Я мовчатиму, — прохрипів хлопчик. Бенні й Френкова сестра кивнули.

— Скоро ми підведемося й почнемо стріляти, — сказав Роланд. — Ви троє — Френку, Френсін, Бенні — лежіть і не рухайтеся. — Він помовчав. — І якщо вам дорогі життя, не потрапляйте під руку.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ

Роланд лежав у темряві, що пахла прілим листям та землею, і слухав хрипке дихання дітей ліворуч від себе. Невдовзі цей звук потонув у тупотінні копит. Око уяви й інтуїції розплющилося знову, ширше, ніж будь-коли. За тридцять секунд (чи навіть за п’ятнадцять) червоне марево битви заступить собою все, зоставить йому лише найпримітивніший зір, проте поки що він бачив усе, і все цілком відповідало його побажанням. Та чом би й ні? Яка користь думати про те, що плани порушено?

Він бачив близнюків Кальї, що розпласталися в найгустішому рисі на заході. Багнюка просочується крізь їхні сорочки й штани. Бачив дорослих, що принишкли коло них поблизу берега річки. Бачив Сейрі Адамс з її тарілками, Ару з роду манні, Кантабову дружину, зі своїми, бо Ара теж уміла їх кидати (хоч їй і не дозволялося товаришувати з жінками, які не належали до манні). Бачив декількох чоловіків — Естраду, Ансельма, Оверголсера, — з притиснутими до грудей арбалетами. Воун Айзенгарт замість арбалета тримав рушницю, яку почистив йому Роланд. Дорогою зі сходу шеренга за шеренгою наближалися вершники у зелених плащах і на сірих конях. Вони вже вповільнювали галоп. Сонце нарешті зійшло і тепер виблискувало на металевих масках. За іронією, під масками теж крився метал. Роланд відчув, як око уяви здіймається вище, видивляючись інших вершників — можливо, загін, що примчить з містечка на півдні, яке не обороняли. Але не побачив нічого. Внутрішній зір принаймні показував йому, що все військо нападників зосередилося на Кальї. Інакше й бути не могло — якщо Вовки проковтнули